РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Знайти себе на війні та не втратити у мирному житті

Працевлаштування ветеранів сьогодні є проблемою, яку українське суспільство схильне замовчувати та приховувати. Відомо безліч випадків, коли працедавці відмовляються брати на роботу людей лише через те, що останні воювали на Сході та отримали за це статус учасника бойових дій. Андрій Ільченко із позивним «Ведмідь» також воював в АТО. Сьогодні ветеран 169-ої ротно-тактичної групи успішно працює на керівній посаді у столичній компанії ТОВ «ФІРМОВА МЕРЕЖА «КИЇВХЛІБ». Про те як ветерану знайти свою роботу після повернення додому та чому історії з відмовами брати на роботу АТОвців постійно повторюються читайте в нашому інтерв’ю із ним.

Одразу після повернення додому я почав шукати роботи. І ці пошуки не були довгими. За три місяці у мене було вже 5 пропозицій. Тому я міг сам обрати, що лежить ближче до душі. Усі вакансії я знайшов сам через агрегатори пошуку роботи. Адже у Центрі зайнятості, куди я став на облік, як тільки повернувся, нічого слушного за 6 місяців запропонувати так і не змогли. Мої запити не були космічними. Шукав те, чим займався до війни — господарством на підприємствах. Але загалом я прихильник того, коли слюсар 3-го розряду став розвідником, то чому той же розвідник не може стати дизайнером?! Все реально, потрібно лише не боятися змін і пробувати себе у чомусь новому.

Як і більшість ветеранів, у процесі пошуку я стикався із проблемами. Особливість ще в тому, що я одразу вказав «Учасник бойових дій» у своєму резюме. Іноді ветерани ховають статус, але я хотів бути чесним. Надсилав резюме на всі вакансії, які були цікаві. І не лише по розміру зарплати, а й по функціоналу, який потрібно було виконувати. Коли проходив деякий час, а відгуку на свою заявку я так і не отримував, телефонував у компанію. Цікавився, чи дійшло моє резюме, чи ні. Питав, чому ніхто не відгукується, якщо все підходить. В одній компанії навіть неофіційно відповіли, що не беруть УБД, бо така корпоративна політика.

У компанію, де я працюю зараз, це столичне підприємство ТОВ «ФІРМОВА МЕРЕЖА «КИЇВХЛІБ», мене взяли одразу. Запросили на співбесіду до директора. Ми із ним поспілкувалися і після цього почався мій випробувальний термін. Думаю, так сталося, бо за два-три місяці пошуків я мав час на роздуми, на те, щоб зрозуміти мирне життя, адаптуватися, переосмислити ставлення до сім’ї та інших людей. Я повністю віднайшов себе і це було важливим аспектом.

Так, ветерану важкувато знайти роботу. Але найбільша причина тут у ньому самому. Адже після повернення з війни ти морально ще деякий час знаходишся там. Фізично вже давно вдома з сім’єю та друзями, а морально там зі своїми побратимами. Ти дивишся новини, зідзвонюєшся з хлопцями, які залишилися на Сході, тому залишається у контексті війни. І пережити цей момент, коли ти фізично знаходишся на мирній території, а морально — на території бойових дій дуже складно. Для того, щоб пройти цю адаптацію правильно, існують навіть спеціальні організації. І до них потрібно звертатися. Бо сам ти нічого не зробиш. Є люди, які намагаються, але часто це закінчується алкоголем. А от після проходження фахової реабілітації ти нарешті стаєш і морально, і фізично в одному місці — вдома. Це тяжко, але можливо. І ось коли ти віднаходиш гармонію із собою та світом можна починати пошуки роботи.

Якщо говорити з іншого боку барикади — зі сторони роботодавців, то ветеран для них дуже цінний працівник. Під час війни він здобуває такий унікальний досвід, який можна застосувати у будь-якій сфері життя. Перш за все, ветерану можна довіряти по-справжньому. Якщо люди щодня довіряють йому життя, то довірити якісь матеріально цінності йому можна без будь-яких вагань. Він звик вірити та довіряти людям. І цінує те саме щодо себе. Хоч не показує цього, але точно цінує. На ветерана можна покластися. Бо це така людина, яка не підведе. А ще він завжди говоритиме правду. Це тут у мирному житті світ поглинула брехня та маніпуляція. На війні ж все надто чесно. Тому ветеран не буде маніпулювати, а говоритиме, як є. Це подобається не всім, але всі цього чекають. Люди не люблять, коли їм говорять правду в очі, але поважають тих, хто здатен на це. Ну і, звісно ж, ветеран це так людина, яка бачила більше, ніж звичайне суспільство. Тому він не буде бігати за новим айфоном чи брендовими кросівками. У нього зовсім інші цінності.

Саме через конфлікт цінностей суспільства і ветеранів можна зрозуміти, що у проблемі з відмовами при прийомі на роботу винні не завжди АТОвці. Часто проблема закрадається у самому суспільстві. Уявіть собі, як людина сиділа в окопах на Сході, воювала за свою країну. У неї з’явилися друзі, на яких можна покластися — побратими, яким вона довіряє, яких знає і які добре знають її, які готові допомогти їй та її сім’ї. І тут ця людина приїжджає у Київ. І що вона бачить? Водіїв маршруток, які виганяють її з громадського транспорту, музику, яка грає звідусюди. Складається враження, що воює зовсім не країна та суспільство. Воюють окремі підрозділи. Для того, щоб трохи заглушити це в собі та відчути себе нормальною людиною, потрібен час та допомога. Але суспільство не налаштоване допомагати тобі.

Суспільство боїться ветеранів, бо не знає, що з ними робити, а головне — в який спосіб це робити. Ветерани ж, навпаки, готові спілкуватися та встановлювати зв’язок. Але, якщо немає ініціативи, то і вони не будуть її проявляти. Скажу від їхнього імені — нам все одно. Ми маємо своє коло спілкування, якого тримаємося. На своєму прикладі скажу, що ми організували команду з гри в регбі. Є ще театр ветеранів та багато інших об’єднань. Ми самі організовуємося і робимо проекти. Не для когось, для себе. Цим показуємо, що ми нормальні люди. Ми такі ж, як і всі. Просто бачити трохи більше. Просто вміємо трохи більше. Просто знаємо, як поводитися в екстремальних ситуаціях. І все.

Щоб суспільство зрозуміло та прийняло ветеранів, йому потрібно просто спілкуватися із ними. От хто зараз із суспільства із нами спілкується? Та ніхто. Хіба волонтери та депутати перед виборами. А так бути немає. Розумієте, є сім’ї, до яких війна взагалі не доторкнулася. І не дивно, що вони будуть боятися ветеранів. У мене після повернення зі Сходу десь 90% друзів відсіялося. Хтось сам, когось я. Бо коли ти сидиш із другом, а він питає тебе: «Для чого ти туди поїхав?» То про що можна далі говорити?! У нас цінності різні. А все через брак елементарної комунікації та розуміння.

Таня Люта