РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Жінка-воїн

         Жінка-воїн. Хто вона? Як так склалося життя, що жінка бере участь у бойових діях? Саме такі інтерв’ю дають нам відповіді на ці питання.
17190657_1466146786770883_5447595203757993323_n
Ніна має чудову родину. Люблячого чоловіка та двох дорослих, успішних дітей. Все життя вона була медиком. Працювала медсестрою в районній лікарні міста, була фельдшером в селі. В 2004 р. вперше потрапила на Майдан.
       -Раніше жила й не замислювалася про патріотизм, або ще про якісь-такі речі. Жила собі, як усі: сім’я, дітки, робота. В той час, за пару місяців до сімнадцятиріччя, дочка впевнено сказала, що поїде на майдан у Київ. Це спонукало нас з батьком зібрати речі та вирушити разом з нею.
Тоді й змінилось моє життя назавжди.
Розчарування, як у більшості після «Помаранчевої революції» в Ніни не було. Вже тоді, узявши на себе відповідальність, вона зрозуміла головну річ: — Ми тоді приїхали з Майдану, зложили ручки й почали чекати, що ж тепер хорошого нам хтось зробить?! То була наша помилка. Так само, як і зараз, тоді ми абсолютно не довели революцію до кінця. Наприкінці 2013, по ТV Ніна побачила, що на Майдані знову зібралися люди. Через Інтернет знайшла людей, які теж збиралися їхати з Запоріжжя до Києва. І разом з ними, того ж дня, виїхала.
11139460_928957223834636_1948689743132221773_n (2)
   
На майдані, я своїми очима побачила — море людей. Побачила, що немає ніяких бомжів, що люди приїздять з усіх регіонів України. Побувши там днів десять, я поїхала додому, бо розуміла, що на Майдані потрібно стояти, але там люди з усієї України, а в нашому Запоріжжі — кожна людина на рахунку. Через де який час повернулася назад. Таким вахтовим методом діяла більша частина Майдану. Після почалася війна. На яку Ніна потрапила за запрошенням подруги:
— З Юлею ми познайомилися в Запоріжжі, коли налагоджували в обладміністрації медичний пункт для Майдану. Там ми вирішували багато нагальних питань, тісно спілкувалися та звісно потоваришували. Коли вона покликала, я займалася волонтерством. Вдень — ми плели сітки для укриттів, увечорі — заготовлювали сухі борщі для наших хлопців. Пекли пиріжки та робили все, що було потрібно. Ми розуміли — армії в нашій країні фактично не існує. Наші хлопці на полі бою — голі, босі та голодні. Крім цього, ми прекрасно усвідомлювали: Донбас то Українська земля і хлопці там воюють ЗА НАС УСІХ. Я впевнена: ота вся «краса» з ДНР, ЛНР мені в дворі не потрібна! Тому коли Юля зателефонувала і сказала: «Ви тут потрібні», я вирішила їхати.
12919915_933686313412035_1688300087707601215_n (1)
Так Ніна опинилася в батальйоні «Азов».
 — Необхідно було з нуля налагодити роботу амбулаторії, головою якої мене призначили. До моєї появи, вже намагалися вирішити це питання, тому багато хто казав: «Нічого в тебе не вийде». Але в мене все вийшло. Після відведення полку «Азов» з нульового, Ніна зрозуміла, що її праця вже не потрібна. Хлопці, які колись збудували «костяк» батальйону, масово почали йти в інші підрозділи. Піти слідом, та залишити своє творіння, було дуже тяжко. Тепер усю працю, треба було починати спочатку, тільки в іншому підрозділі. Таким чином, Ніна, за запрошення комбата — друга Червня (Андрія Гергерта) ,стала заступником командира медичної служби 8 батальйону Української Добровольчої Армії «Аратта».
11168189_1077478182280218_2538573703249457061_n (1)
Зараз вона знову підтримує здоров’я бійців на передовій, рятує життя пораненим, готує домашню їжу в медичному підрозділі та підтримує порядок в бліндажі сан.частини. Якщо комусь треба, може й згадати старовинний метод виховання — «лозина». Тому всі навкруги звуть її — «мама Ніна». 8 батальйон УДА «Аратта» не має державного фінансування тому усі медикаменти, медичні прилади — придбані коштом волонтерів. Зброю та транспорт дістає керівництво батальйону, а от усе інше організовують особисті зв’язки воїнів. — Нас немає. Ми для нашої держави ніхто. Хлопці воюють розуміючи, що не отримають ніякого статусу або пільг. В них навіть немає зарплатні. Вони — добровольці! Приїжджають сюди, на сам перед, сильні хлопці та дівчата, які здатні та хочуть навчатися. Не уявляю, як можна було б відмовитися допомагати таким людям. Тому я тут. Взагалі ми тут усі рідні по духу. Коли є змога можемо й потанцювати й пісню заспівати тихенько та вірші продекламувати. Це щоб була змога душею відпочити. Бо є хлопці, які практично не виїздять звідси.
12002251_1138269516201084_922247876682763459_n (1)
В Ніни є чудова родина, затишний дім і хороша робота, але вона душею прагне бути на фронті.
  — Я тут — за хлопця під прапором України, який загинув на майдані. За дітей, які присилають нам намальовані серця з подяками та теплими побажаннями. Саме ці дітки зроблять нашу країну могутнію. Вони будуть справжніми Українцями, коли ми надамо їм таку змогу. Як донести це людям в мирних містах? Які ходять по кафе, кіно, дискотеках та іноді розмірковують: «За що та війна, або за кого?!» Я хочу побажати таким людям, щоб вони ніколи не бачили того, що тут. Не бачили покинутих та розбитих будинків з особистими фото, посудом, меблями та іграшками. Не бачили, як вибухає молодий хлопець. Майже дитина… А для цього треба лише усвідомити: Чужих дітей не буває. І якщо сьогодні загинув чужий син — немає гарантії, що назавтра, на його місці не опиниться твоя дитина.
            За час війни в Ніни, як і в більшості воїнів, змінилося коло друзів. — З багатьма просто немає про що говорити. На запитання : «Скоро ви там вже закінчити ту війну?», відповідати немає бажання. Від майбутнього Ніна не чекає швидких змін.
         Доки наша влада буде вести «страусову» стратегію, нічого не поміняється. Треба нарешті щоб усі: політичні, громадські спілки — запхали свої амбіції куди по далі та нарешті розробили спільний шлях. А в нас кожен вважає себе найкрутішим і не може нікому поступитися. Патріотизм це не вдягти вишиванку й заспівати гімн. Це здатність жертвувати амбіціями, комфортом, іноді здоров’ям заради майбутнього цілої держави. Владі треба зрозуміти, що суспільство зазнало незворотнiх змін. Люди які бачили смерть та знають війну — вони інші. І якщо люди з влади думають що можуть й надалі продовжувати грабувати та заробляти статки на війні — вони глибоко помиляються. Той, хто бачив шматки м’яса з тіла свого товариша, не буде більше терпіти. На питання чи підтримує Ніна блокаду торгівлі з окупованою територією, вона відповіла, що не розуміє чому громадяни, які радісно отримали паспорти іншої «країни», користуються Українською водою, електроенергією, теплом та газом, мають пенсійні виплати та інші прерогативи. — Взагалі дуже важко зрозуміти навіщо люди з цього краю, маючи море під вікном, родючі землі та сади, покликали в свій дім війну. За часів Сталіна, якого вони так боготворять, такі люди нарікалися — поліцаями. Зараз ті, хто ходив на референдум, кликав Путина, чим вони відрізняються від тих зрадників? Чому ми – Українці їм щось винні? Вони називають нас фашистами, не хочуть з нами разом жити. Так вибачте: «Звідки тоді ваші претензії?» А з питання про контрабанду: це ще добре, що хлопці просто блокують, а не розстрілюють тих, хто наживається на війні. Інші б стріляли.
14671108_1261181593944002_554511521601026353_n (1)
Особливими моментами життя на війні Ніна вважає зустрічі з людьми.
      -Для мене найяскравіші моменти тут — це випадкові зустрічі з хлопцями та дівчатами з різних підрозділів, з якими ми пересіклася колись на фронті. Ми медики — спілкуємося з усіма підрозділами та батальйонами. Це передній край, вони для нас усі тут рідні та незамінні. Нас війна навчила: радіти життю, як такому! Та сприймати людей такими, як вони є.
       Ось така вона, доля жінки – воїна. Чи відрізняється її життя від нашого? Не думаю. Усе що її відрізняє, це сприйняття особистої відповідальності та жага змінити цей світ накраще.
Ольга Лисица