РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Жага до волі, яку не зламати

Як і багато інших хлопців, він починав свій шлях на війні ще з Майдану. Спочатку привозив волонтерську допомогу протестувальникам у центрі Києва, потім робив те саме, але вже для добровольців на Сході. А тоді в один момент зрозумів, що не може залишатися осторонь і, покинувши вдома власний бізнес, пішов добровольцем на Донбас. Про шлях на війну, знайомство з Ісою Мунаєвим та мотивацію попри все залишатися жити в Україні ми поспілкувалися з добровольцем батальйону «Донбас» Євгеном Почверуком з позивним «Джон».

Допомога Майдану та АТО

Починаючи з перших днів Майдану, я був волонтером. Возив людей, їжу, медикаменти, намети, каремати, дрова. Тоді я був приватним підприємцем у Вінниці, і дуже багато моїх друзів підтримувало революцію, зокрема і матеріально. Згодом ми об’єдналися з власниками маршруток. Вони виділяли транспорт, а ми займалися збором всього необхідного і робили кілька рейсів до Києва, на Майдан. Іноді виходило так, що залишався на кілька днів у столиці, але потім знову повертався до Вінниці, бо там на мене теж чекали, щоб збирати допомогу.

Проходить час Майдану, вже пішла російська агресія в Криму, видно, що півострів здають. Всі відстежують, що і як там відбувається. А ми, усвідомивши усю серйозність ситуації, починаємо возити допомогу вже не на Майдан, а на Донбас. Після декількох таких поїздок я зрозумів, що також маю йти воювати на Донбас. Чому я просто так катаюся туди-сюди? Є ж деякі навички, вміння, досвід. Потрібно спрямовувати все у правильне русло. І  склалося так, що майже все, чим займався у повсякденному житті, потім застосовував у зоні АТО: і контраварійне водіння, і стрільбу, і навички з боротьби самбо та боксу. Навіть елементарне – рукопашний бій, який постійно застосовувався у диверсійних групах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Російськомовна бандерівка

Мама в мене росіянка, батько – українець. Але був випадок під час Революції, який дав мені зрозуміти, як до всіх цих подій ставляться мої батьки. Коли ми брали облраду, щоб захистити її від захоплення сепаратистами, я забіг на кілька годин додому перепочити. Залітаю до хати у броніку, в будівельній касці і весь на параної, що за мною стежить поліція. По телевізору якраз показують Майдан, і мама перед ним стоїть, співає гімн України. Я кажу до неї: «Мамо, ти що, українською мовою співаєш?» А вона відповідає: «Да, я русскоязычная бандэровка». Тому розумієте, що від війни мене дуже ніхто не відмовляв.

Тим більше, мама знала, який я. Ще за часів Помаранчевої революції я їздив на своїй машині із табором з гучномовцем: «Разом нас багато, нас не подолати». Тому вона знала, що в цій революції волонтерством все не закінчиться, рано чи пізно я піду захищати Донбас. Своє рішення я тримав у секреті до кінця, до останнього. Потім просто сказав: «Все, я збираюся». Мама запитала, куди піду. Відповів, що в батальйон «Донбас». Останніми її словами у цій розмові стали: «Ти дійсно подумав?» Сказав, що 100%, і вона змирилася. Як матір я її розумію. Бо кожній мамі складно відправляти свою дитину на війну. Але вона знала, що відмовляти чи щось говорити сенсу немає. Я послухаю, але зроблю все одно по-своєму. З татом було так само. Сіли, поговорили – і він все чудово зрозумів.

Батальйон «Донбас» і ні кроку в бік

Коли постало питання куди йти, я довго не думав. Дуже багато хлопців з Майдану, яких я знаю, записалися у «Донбас». Тому і я вирішив приєднатися до батальйону. По-перше, це був найперший добровольчий батальйон. Він почав спротив там, у Донецькій області, проти нахабних міліціонерів, які почали вивішувати російські прапори, проти сепаратистів. І з цим вони справилися елементарно. По-друге, оскільки багато моїх знайомих, людей надійних, людей взагалі нової формації йдуть в «Донбас», то мені з ними по дорозі. Раніше я ж думав, що таких людей в Україні мало, а виявилося, що вони є і насправді їх дуже багато.

Я сам виявив бажання піти в розвідку. Бо це найближчий дотик до ворога. Моя рота була штурмовою і у неї просто повинен бути розвідувальний підрозділ. Тобто перед тим, як йде рота, вона має як мінімум на 2-3 км, а в ідеалі й на 5 км знати, що відбувається попереду чи навсібіч. Тому розвідка йде вперед, і якщо не вийшло зробити розвідку звичайну, робить розвідку боєм. А тоді вже доносить зібрану інформацію про те, що коїться попереду, усій роті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чеченський генерал

На війні мені випав шанс познайомитися з добровольцями-чеченцями батальйону імені Джохара Дудаєва та особисто із його командиром, нині покійним Ісою Мунаєвим. Мав честь тричі виходити з ним в диверсійно-розвідувальні виходи на територію ворога з метою знищення блок-постів, транспорту, залізничних колій. І дуже багато з ним спілкувався. Спочатку починали з військових тем, тоді плавно переходили на політику, економіку.

У його батальйоні були не лише чеченці, а й українці, росіяни, грузини. Так сталося, що коли Кадиров став президентом, усі, хто воював проти російської окупації в Чечні, пороз’їжджалися по Україні, Грузії, Європі. Особисто Іса Мунаєв працював в Данії, був успішним бізнесменом, але заради свободи України покинув все і приїхав воювати на Донбас. Він сам пройшов дві чеченські війни, був бригадним генералом та комендантом  Грозного в останній війні, тому досвіду мав багато. Людина з великими і благородними переконаннями. Як і всі ті, хто служив разом із ним. Адже у них була одна мотивація: «Ми допомагаємо вам воювати з росіянами, бо ви допомагали нам. І у вас зараз така сама ситуація». А те, що хто там розказує про чеченців, що вони звірі, то це чистісінький наклеп. То кадирівці звірі. А чеченці — нормальні люди з високими уявленнями про честь та справедливість.

Люди, які зруйнували всі плани влади

На початку війни добровольці відіграли ключову роль. Адже на той момент в Україні практично не було армії. Знаю, бо коли був приватним підприємцем, обслуговував декілька військових частин і бачив їхнє фінансове та технічне становище. Чув від людей, що відбувається в частинах, як вони закриваються, розформовуються. Фактично воювати не було кому. Тому й прийшли добровольці. Спочатку зі страйкбольною зброєю та дерев’яними автоматами, потім вже з’явилася мисливська. В принципі, можна стверджувати, що добровольці прийняли перший удар на себе.

Добровольці – це люди, які є найактивнішим прошарком суспільства. Знищивши його, можна реалізовувати політику стада, залишити потрібну кількість обслуговуючого персоналу, рабів, і зробивши з цієї країни країну 4-го світу, де буде панувати дикий олігархічний капіталізм. Влада намагалася загнати весь народ в умовне стійло, але в них не вийшло. Бо тоді, у 2014-му, був дуже сильний підйом патріотизму, який, на жаль, вдалося загасити сьогодні. Цього запалу зараз вже немає. І це результат владної політики зомбації через ЗМІ. Адже в країні немає вільних медіа, де можна почути якусь відмінну думку від тієї, яку пропагує наша влада.

Думаю, якби добровольці не зупинили все, то сьогодні у нас була б феодальна країна. Просто поділи б її на наділи, де 300 сімей правлять країною, а інші працюють на них. Саме через те, що добровольці зламали усі ці плани влади, на війні їх підставляли усі та завжди. Ті резерви, які обіцяли, постійно десь губилися чи втікали, а самих добровольців кидали у найгарячіші точки. Але військові є військові, тому повинні виконувати накази, які їм дають. Взагалі, як на мене, усі котли були сплановані наперед, як з нашого боку, так і з їхнього. Саме тому і в Іловайську, і в Дебальцево опинилася більшість добровольців, яких хотіли знищити як активний прошарок суспільства.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Майбутнє лише на рідній землі

Сьогодні молоде покоління активно виїжджає з країни, бо не бачить тут перспектив, не бачить можливостей отримувати гідну заробітну плату, зробити якусь кар’єру. Адже у нас це можливо, лише якщо догоджати своєму керівнику. А так, щоб самому, своїми здібностями і розумом досягти успіху – дуже складно.

Свого часу я, як то кажуть, попрацювавши на дядька на одній фірмі, потім на іншій, зрозумів, що це не той шлях. Перед цим за програмою стажувань від університету я рік прожив у Голландії, де працював технологом на заводі «Філіпс». І от, повернувшись в Україну, бо тут була дружина, дитина, я вирішив залишитися. Там добре, питань немає, але потрібно розвивати свою країну. У Голландії я побачив, як можуть жити люди, якщо вони гідні того, і зрозумів, чому ми не живемо так само. А відповідь проста – у  нас постсовковий депресивний синдром.

Коли мене питають, чим росіяни відрізняються від українців, я маю однозначну відповідь – жагою до волі. Волі у виборі, де ти будеш працювати, де будеш жити та що робитимеш. У Росії такого вибору просто немає. От тому я, попрацювавши на дядька, вирішив зробити свій вибір – відкрив власне підприємство і став працювати на себе. Бо дядько ніколи тобі нічого просто так не принесе на тарілочці. Навіть якщо ти на щось заслуговуєш, то ніколи не будеш оцінений на всі 100%. Ким би ти не був, яким би ти не був та хто б не був твоїм хазяїном. Українці чудово усвідомлюють це, тому і борються за свою землю, за кращу долю для своєї країни та її розвиток. Вони хочуть, щоб їхні діти не втікали за кордон, а жили у своїй країні, яка зможе забезпечити їм гідне життя.

Таня Люта