#яНеБоюсьСказати: Акція проти страху та сорому, яка змінила та об’єднала українців

#яНеБоюсьСказати: Акція проти страху та сорому, яка змінила та об’єднала українців

Наближається день, в який як ніколи відчувається єдність українського народу, його могутній та незламний дух, його непереможність, велич та міць – День незалежності України. Цьогоріч українці відзначатимуть 26-ту річницю своєї незалежності, здавалося б, таку незначну в розрізі всесвітньої історії, але таку значущу для кожного українця дату.

Роками, десятиліттями, ба навіть століттями наш народ впевнено йшов до такої жаданої свободи, до визнання на міжнародній арені, словом та ділом доводячи, що Україна має право на самостійне, ні від кого незалежне існування, а українці – це велична, сильна нація зі своїми амбіціями та характером. І ми таки це зробили.

Нещодавно в соцмережі Facebook стартувала акція, спрямована на боротьбу з насиллям, що вкотре довела мужність нашого народу та готовність протистояти будь-яким проблемам, перешкодам та труднощам.

Усе розпочалося з відвертого зізнання громадської активістки та журналістки Анастасії Мельниченко, яка на своїй сторінці у мережі Facebook опублікувала історії про зґвалтування з хештегом #яНеБоюсьСказати, закликаючи українок розповідати власні історії без остраху та сорому: «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість з нас. Я хочу, аби ми не оправдувалися «я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили». Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен ЗАВЖДИ насильник. Я не боюсь говорити. І я не почуваюся винною».

У відповідь на цей заклик відгукнулося багато українок, які повально почали викладати в мережі власні історії про фізичне та моральне насилля, приниження з боку чоловіків, зґвалтування та негативний сексуальний досвід. Кількість подібних історій, надзвичайна жорстокість, якою вони сповнені, шокує та наводить жах як на тих, кому довелося пройти через таке пекло, так і на тих, хто, на щастя, уникнув його.         Ось деякі з цих історій-криків сотень і сотень душ, бажаючих зняти з себе тягар таємниці, сорому та постійного страху (авторський стиль збережено).

«Я закінчила університет #PUET / Poltava University of Economics and Trade і залишилася там працювати. Молода викладачка-стажистка 22 роки. Зайшла до свого завідувача кафедри (кафедра Маркетингу) і наукового керівника дисертації Перебийноса Василя Івановича, йому 60+. Він слухав якісь мої питання, а тоді схопив зненацька, зачинив двері на замок і почав цілувати. Я вирвалась і втекла. Довго плакала. Через пару тижнів пішла на розмову з вищим керівництвом. Мені сказали «в тебе такі красиві груди, що і самі б їх потрогали». Дисертацію я так і не написала…».

«Мені було 15, і я вийшла з лікарні в Боярці, де проходила медкомісію перед водійськими курсами. Щиро повірила, що чоловік років 35-40 хоче мені показати коротшу дорогу на залізничну станцію через ліс. Можна сміятися з моєї наївності, звісно. Я знала про зґвалтування, але не могла подумати, що таке може загрожувати мені. «Кому я потрібна взагалі?» – думала собі. Низька самооцінка – це дуже небезпечно! Коли він повалив мене на землю, збила з нього окуляри. Він заматюкався й встав їх шукати. І через кропиву та реп’яхи я побігла до дороги. Після того років 2 в мене була паніка, коли по дорозі ззаду чи спереду мене йшов чоловік. І ще не знаю, скільки часу боялась дорослих чоловіків взагалі».

«Мені 8. Я вертаюсь зі школи додому, викликаю ліфт, в останній момент в ліфт затесується пацанчик років мабуть 25-ти. Під приводом якоїсь перевірки, що мала би відбутись в школі, він везе мене ліфтом на останній поверх будинку де ми жили, потім тащить на горище і там ґвалтує».

До акції також долучилася і відома українська телеведуча Даша Малахова – вона виклала до мережі Facebook історії з власного життя та розповіла, як сама уникала схожі ситуації:

«В дитинстві, коли ми ходили на пляж з бабусею, на Русанівці, в кущах, завжди сидів дядько без трусів. Бабуся пояснила, що він чекає моїх поглядів та намагається протягнути ниточку уваги та страху. Зараз я розумію, що це інтимність першого рівня. Бабуся навчила, що обірвати її легко, – треба голосно і весело крикнути «Дорогі дорослі, в кущах дядько без трусів!!!» І це завжди спрацьовувало.

Потім, коли ходила до школи, в універмазі Україна в тисняві мені в руку хтось поклав теплого і м’якого плюшевого ведмедя (так мені тоді здалося), але коли я зрозуміла, що ведмідь пришитий до дядька, я дуже розізлилася та пробігла за ним аж до самого трамвая.

В старших класах, коли примудрялася напитися у подруги, завжди закривала на ключ спальню батьків і там спокійно спала, поки всі веселилися…

В університеті мене вважали дивною, тому що я ні з ким не спала, а лише цілувалася… і одного разу, коли хлопець хотів мене змусити, я сказала, що зроблю це, але він пожалкує. Він спочатку залишив мене в спокої, а потім передумав, тому я застосувала божевільні рухи, побила та покусала його як змогла. Він не зупинився, через декілька тижнів чіплявся до мене в барі коледжу (ми разом працювали за барною стійкою) і я розбила стілець на ньому. На два тижні мене відсторонили від занять, але я повернулася героїнею. Виявилося, що він часто чіплявся, але всі мовчали. З того часу до мене ніхто не чіплявся. Тому що перед чіплянням є погляд, який не треба підтримувати, погляд псевдо-крайнє сексуальний, а потім жертовна поведінка. Не треба боятися, не треба губитися, не треба домовлятися з терористами. Якщо до вас у труси засунули руку, а ви на роботі – кричіть «мені в труси ось цей товариш засунув руку!».

З кожним днем у соціальних мережах з’являється все більше шокуючих зізнань жінок, які стали жертвами насилля, але все ж знайшли в собі силу та мужність заговорити про цю проблему. Незважаючи на шалений потік одкровень з боку жінок, акція #яНеБоюсьСказати не має гендерної приналежності, до неї долучаються і чоловіки (авторський стиль збережено):

«Я не знаю, з якої історії почати. Може, з тієї, де мені 6 років, і в липневий полудень біля нашої багатоповерхівки раптово з’являється натуральний ексгібіціоніст? В 1990-му році усіляких юродивих та хворих було більше, ніж зараз (принаймні, в мене досі таке враження) — і виставивши з штанів якусь незрозумілу мені малому штуку (насправді прутень у нього був досить середньостатистичний, як я тепер розумію) починає гуляти між деревами…. А може, вам цікаво дізнатися більше про дитяче взаємонасильство? Про те, як несхожого на інших однокласника тупо б’ють головою об стіну чи об парту, поки не потече кров — але всі стоять і дивляться. І вам по 12 років. Це навіть не половина історій про побачене і пережите під кодовим словом Страх, Насильство і Крок до зґвалтування….».

«Коли у старших класах я волонтерив на телефоні довіри, таких історій було десятки щодня. З крутішим градусом – регулярне зґвалтування батьком чи вітчимом, чи навіть студентом на практиці в школі, дехто і про аборти від такого розповідав; історії про «по кругу» в дитячих таборах; публічне приниження за відмову – з публічним же безкарним рукоприкладством. І все це з вимогою мовчати під страхом смерті. У мене кров стигла, а для них то була буденність. Мене теж харасили з самого дитинства: пам’ять відштовхує спогади, але років у 5 мене в Пітері затягли у під’їзд, роздягли, мацали, але не зґвалтували, мабуть не спромігся, під’їзд був сусідній від нашого дому. Я вдягнувся, повернувся додому, але мовчав, бо соромно. Подібне було у років 11 з машиною і старшими пацанами. Вони погрожували, але були перезбуджені й налякані, то обійшлося. Далі статеве життя теж не без нехорошого було, з відвертим психологічним насиллям….».

За відносно короткий час свого існування акція #яНеБоюсьСказати майже повністю заполонила соціальні мережі та привернула до проблеми насилля не лише увагу інтернет-користувачів, а й увагу всього суспільства, викликавши великий резонанс та жваві дискусії. Історії сміливих людей, які не побоялись розказати свою правду, надихають. Але розуміння того, що чудовиська завжди ходять поруч із нами та нашими дітьми, викликає страшенну недовіру до всіх і кожного, страх за себе та своїх рідних, постійне відчуття небезпеки та власної незахищеності.

Практикуючий дитячий та сімейний психолог Світлана Ройз вважає, що «За» будь-якою травмою стоять Життя та Сила, і вона закликає усіх «не дозволяти собі провалюватися та живити воронку травми», яка, своєю чергою, розкручується, втягуючи в себе тих, хто зараз не може утримати рівновагу.

Аби утримати цю рівновагу Світлана Ройз пропонує стабілізуватися: перестаньте читати пости; зосередьте увагу на дійсному – кольорах, смаках, позах, теплі-холоді, на тому, що знаходиться перед очима в даний момент, що відчуває тіло, які емоції та думки опановують вами; з’їжте щось солодке або випийте чаю з цукром; дайте тілу інтенсивне навантаження – бігайте, стрибайте, танцюйте; знайдіть в мережі Інтернет «техніки емоційного звільнення»; зробіть щось таке, що допоможе вам відчути межі тіла; уявіть, що проводите межу між сьогоднішнім днем та минулим, виходячи за двері минулого та зачиняючи їх; коли з’являться сили та сформуються наміри, відвідайте кабінет психолога.

Автор: Леся Бобрик


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *