РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Як зробити «мінуси» ветеранів плюсами для роботодавця

Для того, щоб у нашій країні зникла проблема із працевлаштуванням ветеранів, потрібно, щоб керівники усіх підприємств, закладів та компаній розуміли — ветерани це не тягар, а великий потенціал. Вони можуть вдихнути у роботу нове життя та показати незвичні підходи до неї. Керівник фірмової мережі «Київхліб» Ярослав Федоренко розуміє це і з радістю приймає до своєї компанії ветеранів. Про своє почуття обов’язку перед ветеранами, основні проблеми, які заважають їм влаштуватися на роботу та новітні реабілітаційні центри професійного спрямування для них він поділився із нами.

Проблема працевлаштування ветеранів сьогодні дійсно існує. Чому? Є декілька факторів. По-перше, люди, які воювали в АТО чи служили в армії, мають специфічну роботу. Тому в деяких моментах вони принципові і не поступаються цими принципами. Ці люди звикли виконувати команди та давати їх. І завдяки цьому у них є якийсь визначений стиль управління, керівництва та роботи, який відрізняється від звичного для нас. По-друге, ні для кого не секрет, що служба — це складна і небезпечна справа, яка залишає по собі певний психологічний відбиток. Перехід у звичайне спокійне життя після неї психологічно складний. Тому у військових, які повертаються додому наступає період адаптації, який іноді не легко пережити без сторонньої допомоги. В сукупності — особливості стилю роботи та деякі психологічні аспекти — викликають у військових, зокрема й ветеранів, складнощі при влаштуванні на роботу.

Ще одним фактором є те, що у ветеранів не завжди є оновлене портфоліо, стаж роботи, спеціальність чи спеціалізація. Припустимо, до того, як піти на війну, людина працювала інженером. Але за два роки, які вона віддала службі, частково втратила свою кваліфікацію. І коли приходить момент пошуку роботи — процес працевлаштування ускладнюється ще й цим фактором.

Звісно, роботодавці могли б не звертати увагу та робити поступки, якщо справа йдеться про ветеранів. Але у нашому суспільстві люди ще не до кінця цінують те, що ці люди зробили для нас, коли були на війні. На мою думку, такі моменти не є критичними й варто їх прощати. Маю на увазі адаптаційні періоди після повернення, принциповість в якихось питаннях, а іноді навіть і озлобленість ветеранів, яка обґрунтована тими небезпечними умовами, в яких вони знаходилися. Проте роботодавцю іноді простіше найняти на роботу якось звичайного співробітника, який буде трохи толковішим та психологічно більш готовим почати працювати тут і зараз. Бо період адаптації ветерана триває, як мінімум, місяць-два і роботодавці не хочуть брати його на себе та докладати зайвих зусиль.

Мій погляд на цю ситуацію зовсім інший. Хоча б точки зору того, що, беручи усіх жителів України, захищати землю та країну мають не лише окремі люди, а всі чоловіки. А коли частина чоловіків захищає, а частина — ні, то ті, хто не воюють, мають бути вдячні іншим за мир і теж робити якийсь вклад у нього. На мою думку, елементарно взяти людину на роботу, якщо можу це зробити, вже якийсь мій вклад, якась допомога в адаптації у мирному житті тих, хто за нас воює.

Взагалі ветерани є дуже хорошими співробітниками. Вони мають чіткість та розуміння того, що коли перед ними стоїть задача — її треба виконати, а не шукати, чому зробити нереально. Тому, якщо у керівника є чітка стратегія розвитку компанії та в її рамках такі ж чіткі завдання для своїх підлеглих, ветерани в силу звички виконувати накази, не вигадуватимуть собі проблеми, а просто будуть брати та робити. І це дуже важливо та цінно для компаній. Також, якщо взяти у відсотковому співвідношенні усіх людей, то ми побачимо, що ветерани більш людяні. Ці люди готові зробити щось для інших, не чекаючи подяки чи зворотної допомоги. Коли вони воювали та захищали нашу землю, то не робити це конкретно за свій дім. Вони воювали за країну, в якій живе кожен із нас. І от це не «моя хата скраю», а все-таки піду і зроблю, бо «хто, коли не я», теж позитивно відбивається на роботі.

Коли я шукаю когось на роботі, те, що людина є ветераном, для мене завжди плюс. Зокрема і психологічно. До прикладу, у мене на підприємстві є вакансія бухгалтера. В основному усі вони жінки, тому навряд я знайду на цю посаду чоловіка та ще й ветерана. Але чисто теоретично, якби на цю вакансію претендувало кілька людей і хтось із них був би кращим спеціалістом, і хтось — ветераном, то я б обрав ветерана. В тому числі через почуття поваги до цих людей та внутрішнє відчуття обов’язку перед ними.

Щодо державної політики у цій сфері працевлаштування ветеранів, то тут нам є над чим працювати. Я вважаю, що потрібно створювати якомога більше реабілітаційних психологічних центрів з нахилом на спеціалізацію, адаптацію та влаштування на роботу. Це мають бути такі центри, де людей до нового життя та пошуку роботи спочатку готуватимуть психологічно, а тоді разом із ними будуть допомагати у пошуку відповідних вакансій. І ті моменти, що не влаштовуватимуть роботодавця, наприклад, часткова відсутність певних знань, які за два місяці можна підтягнути, якось згладжувати. Такі центри мають стати ланкою, котра буде пов’язувати ветеранів та роботодавців між собою.

Перш за все, для нормальної роботи таких реабілітаційних центрів потрібно розписати програму, яка буде містити у собі окремі стадії підготовки ветерана до мирного життя та процесу працевлаштування. Тобто спочатку психологічний курс, потім якийсь курс зі спеціалізації. А вже тоді, навіть через службу зайнятості, яка вже якось залучена у цьому процесі, підбирати вакансії. І не просто підбирати, а ходити разом із ветеранами на співбесіди, пояснювати, як себе правильно поводити. Головним результатом програми має стати те, щоб на виході люди могла самостійно влаштуватися на роботі, спокійно перейти до мирного життя і далі впевнено по ньому йти. Але ветеран, який прийшов в такий центр, теж має розуміти, для чого йому все це. Бо сьогодні багатьох із них просто складно вмовити звертатися до таких центрів. Ветерани думають, що це виглядає дивно зі сторони. Тому це один важливий момент — треба знаходити індивідуальний підхід до кожного ветерана та робити це таким чином, щоб це все було природно.

Створювати реабілітаційні центри для ветеранів локально не має сенсу. Це має бути ціла програма з чітким планом, стратегією розвитку на найближчі 5-10 років, місцями дислокації центрів, територіальними принципами розміщення та прописаними зобов’язаннями певними інституціями надати приміщення, наприклад, комунальної власності, які зараз не залучені, для приміщень центрів. Цю програму потрібно один раз законодавчо затвердити на рівні Верховної Ради чи Кабміну і далі вона буде проста та доступна у роботі для всієї країни. Це максимально спростить проходження 10 кіл бюрократичного пекла, які у нас просто не можливо оминути.

Але така глобальна програма — лише один із варіант, як можна допомогти ветеранам із реабілітацією та пошуком роботи. Також можна на законодавчому рівні затвердити якісь після для підприємств і компаній на роботі місця для ветеранів, як це зараз із людьми з інвалідністю. Можливо дійсно варто додати такий пункт і для учасників АТО, чому б і ні?! Та й загалом у світі вже є схожий досвід. Багато країн пройшло цей шлях і ми можемо скористатися їхніми напрацюваннями, щоб не вигадувати велосипед, а просто адаптувати все під українські реалії.