РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Втратити сина, але не втратити себе

Війна завжди забирає найкращих – це, мабуть, найголовніше її правило, і одне з найстрашніших. Вона нещадно збирає душі тих, хто більш за всіх хоче жити, тих, хто найбільш гідний життя, тих, хто по-справжньому вміє жити.

Є люди, в очах і серцях яких завжди палає вогонь, люди, які вміють вдихати повітря життя на повні груди, – таким був і Георгій Тороповський, якого, на жаль, більше немає з нами, якого забрала війна.

На світі, мабуть, немає страшнішого випробування для матері, аніж втратити власну дитину, це ж бо майже те саме, що втратити себе, втратити сенс життя. Що далі? Як взяти себе в руки? Як змиритися з жахливим болем, що і не думає вщухати?

Напевне, відповіді на ці запитання знайти неможливо – у кожного свої рани, свій біль. Але цю історію не можна оминути стороною – Тетяна Тороповська не з чуток знає, що значить втратити єдиного сина, але все ж знайти в собі сили і жити далі – жити, а не існувати.

279212_173640886036398_3852363_o

«Все почалося в січні 2014 року. Протистояння було уже в самому розпалі, коли 22 січня о пів на 4 дня мій син втік на Майдан. Я Жору біля будинку зустріла і, побачивши в його руках захисні щитки (він тхеквондо займався), запитала, куди він зібрався. Помітивши мою реакцію на щитки, він відповів мені: «Так, все, я скоро буду!» — і побіг. Я зрозуміла, що побіг він на Майдан.

Я прийшла додому в розгублених почуттях. З одного боку, правильно, це його життєвий вибір, громадянська позиція. Я розуміла, що Жора – дорослий хлопець і, хоча йому було всього 17 років, він вже не дитина. Але з іншого боку, по телебаченню та взагалі від ЗМІ я чула повідомлення про те, що на Майдані пеленгують людей, – в голову моментально полізли думки «він зламає собі життя, зламає власну кар’єру, знівечить майбутнє». Однак він завжди був борцем за справедливість, а тому іншого вибору я від нього і не очікувала.

Увечері того ж дня на столі у вітальні я знайшла записку:

«Мам, привет! Я знаю, ты очень злая на меня, но я не мог поступить иначе. Им очень нужна моя помощь! Не злись, я думаю, ты меня поймешь. Аж руки дрожат, черт. Я должен им помочь! Я не могу бросить ребят в беде. У них тоже родители, тоже переживают. Я хочу, чтобы этот ужас побыстрее закончился. Я не гулять хочу. Нет. Я за идею. Мама, со мной все будет хорошо, меня на передовую никто не пустит. Я буду в Авто-Майдане, на машинах ездить, ну ты поняла.

Пойми-прости. Твой Жорик!!! Вернусь завтра.

Думаю, поймешь…»

В записці він написав, що повернеться завтра, – але ж це «завтра» з 22 січня по 5 березня тривало.

Протягом доби у мене не було зв’язку із сином, а коли я все ж таки додзвонилася і запитала, де він і коли прийде додому, він відповів: «Де-де? Там, де й уся країна. Що мені вдома робити? Тут життя кипить!». Я попросила його хоча б зустрітися зі мною і він погодився, поставивши мені 2 умови: перша – я не влаштую істерику, друга – нікому не скажу його вік (йому ж на той момент лише 17 років було). Я вагалася, але й не могла не примати його сторону, а після фрази «Якщо ти порушиш мої умови, я все одно залишусь на Майдані, зміню сім-карту – і ти втратиш зі мною зв’язок» у мене й взагалі вибору не залишалося – я погодилася.

Коли я приїхала на Майдан і побачила Жору, я насилу його впізнала. Він подорослішав моментально – обсмалене обличчя, вдягнений “по-майданівські”, втомлений погляд. Я, звісно, запитала його, чи збирається додому повернутися, а він відповів: «Ти зрозумій, мамо, тут 80% народу з інших міст і областей – якщо щось почнеться, то вони ж далі Майдану нічого й не знають, а я кожний вхід і вихід знайти можу, і під землею, і над землею все облазив. Не можу я просто піти звідси, не можу». Так і пройшла наша зустріч, розмова про повернення додому ні до чого не привели – він залишився на Майдані.

Якщо ти порушиш мої умови, я все одно залишусь на Майдані, зміню сім-карту – і ти втратиш зі мною зв’язок

18-19 лютого, коли був розгін під Верховною Радою, ми з сестрою теж були там і бачили, як відступав народ з боку Грушевського, – Жора, як завжди, в першій лінії був. Ми дуже переживали. А близько 11 вечора він подзвонив нам і таким істеричним воплем кричав: «Ура!Ура!Ура! Знищено 2 БТРи!».

Потім у нас з ним зв’язок обірвався, довго шукали. Зустріли його друга, почали розпитувати, де Жора, що з ним сталося, чому немає зв’язку. Виявилося, що і вони його ніяк знайти не могли, уся їх бригада в зборі, а Хантера (позивний мого сина) немає. Подумала тоді, що, можливо, беркут спіймав, а товариш його без жодних сумнів чи вагань як викрикне: «Що? Беркут? Та Хантера ні один, ні десять беркутів спіймати не зможуть!». Такий Жора мій був, відчайдушний, хоробрий, невловимий.

anons-1

Знайшли ми його 19-го уже під вечір, у нього контузія була. Майже одразу після того, як до тями прийшов після контузії побіг допомагати поранених до Михайлівського собору носити.

Коли закінчилися активні дії на Майдані, Жора з побратимами перебралися до будівлі КМДА і, зайнявши 9 поверх, навіть сформували свою «залізну сотню». Але там вони довго не пробули, бо зрозуміли, що Майдан тут закінчився, треба просуватися далі. Якийсь час вони контролювали ситуацію, патрулювали Київ.

На початку березня Жора сказав мені, що на Майдані йому вже нічого робити, вони, мовляв, свою роль тут уже відіграли. Потім він поїхав з Авто-Майданом до Дніпропетровська, а у мене серце просто розривалося від переживань за сина. Всередині березня Жора мені заявив, що переходить до Правого Сектора, сказав, що у нього там налагоджені контакти з хлопцями, багато хороших знайомих. Він мене перед фактом поставив, зупиняти його не було сенсу, це рішення обговоренню не підлягало. Я, звісно ж, намагалася його вмовити, просила повернутися додому, говорила, що треба школу закінчити, іспити скласти та про вступ до вишу пора задуматися. Але у відповідь я почула досить лаконічну відповідь: «А хто ж тоді буде контролювати ситуацію?».

Ось так. Потім він пішов до Правого Сектора, потрапив у тренувальний табір. Періодично додому приїжджав, брав якійсь речі, харчі, але в основному там знаходився.

Наприкінці квітня Жора уже був під Слов’янськом, їздив туди як раз в той час, коли там усі події тільки починалися. У них були якісь завдання, якісь операції, але він мені нічого конкретного не розповідав.

В травні-червні він приїхав додому, аби скласти шкільні іспити та ЗНО. Після останнього екзамену того ж дня він знову повернувся на Десну, а через два дні подзвонив і повідомив, що вони летять на Схід. Затяжна пауза. А він наче і не розуміє, чому я мовчу, допитується, що сталося. А що я могла сказати? Я не хотіла, аби мій син туди їхав, просила повернутися додому. Жора відповів тоді, що події тільки починаються, сказав, що не буде сидіти у Києві. І він поїхав – вони часто переїжджали з місця на місце, він дзвонив, але не розповідав, де знаходиться, чим саме займається.

Потім був бій під Мар’їнкою. Їх загін потрапив у засідку, Жора поранення отримав, але мені про це лише наступного дня розповів. Намагався мене заспокоїти, мовляв, подряпина невелика, швидко загоїться – а увечері повідомив, що їх евакуюють до воєнного госпіталю у Дніпропетровськ. Я, звісно, розуміла, що поранення у нього серйозніше, ніж проста подряпина, хотіла приїхати – син не дозволив. Але 21 липня у Жори був день народження, йому 18 років виповнилося, і я все ж таки поїхала. Хірург розповів, що мій син отримав три осколкових поранення та багато інших пошкоджень, і додав: «Цей боєць довго в клініці не пробуде». Лікар мав рацію – Жора отримав виписку із воєнного госпіталю і одразу помчався на Схід, навіть додому не заїхавши.

Їх загін потрапив у засідку, Жора поранення отримав, але мені про це лише наступного дня розповів

Бригада Жори від Правого Сектора згодом просто оформилася як група добровольців при 40-му криворізькому батальйоні. Я багато спілкувалася з керівництвом батальйону, мені всі говорили, що до цієї бригади ніколи претензій не було, завдання поставлене – завдання виконане. Та головна їх заслуга полягала не в тому, що завдання чітко виконували, а в тому, що виконували їх без жодних втрат – це дуже важливо.

Наприкінці серпня був Іловайськ, їхня група у 26-29 числах забезпечувала вихід людей з котла. Протягом тижня його телефон був вимкнений, я не могла з ним зв’язатися, не знала, що відбувається. Але якось вночі Жора подзвонив мені з телефону свого командира і сказав дзвонити в усі дзвони, підіймати шум, «тут починається пекло, багато вбитих». І це бачила ще майже дитина. 18 років… Це ж не професійний військовий, який отримав спеціальну освіту і досвід.

Після Іловайська він повернувся додому, але повернувся розгубленим, зніяковілим, перші дні намагався звикнути до обстановки, адаптуватися до цивільного життя. І вже в серпні 2014 р. Жора став студентом НАУ за спеціальністю «Авіа-та ракетобудування – він з дитинства обожнював авіацію.

Вдома син пробув 4 дні, потім сказав, що більше не може тут знаходитись, хоче повернутися на фронт, навіть не дивлячись на увесь той жах, що там побачив і пережив. І він поїхав, повернувся у Дніпропетровськ. А через декілька днів зателефонував і повідомив, що керівництво запропонувало їхній бригаді оформити контракт, стати офіційним формуванням. Сказав, що йому для цього потрібно пройти повний медичний огляд, і він збирається приїхати у Київ.

Моя найбільша помилка в тому, що я його не проводжала

9 вересня Жора приїхав додому, 10-12 вересня ми займалися медкомісією, здавали необхідні аналізи, готували документи. Минулого разу, коли він приїжджав, ми повністю оновили екіпірування, купили великий рюкзак, набили його харчами, найнеобхіднішими речами, тому цього разу він їхав без жодних особистих речей, маючи при собі лише телефон і планшетку з документами.

Моя найбільша помилка в тому, що я його не проводжала. Раніше такого не траплялося, я завжди була поруч, а цього разу не змогла вирватися. Тоді це були поодинокі випадки, коли воєнних на вокзалах вислідковують та вбивають. Як виявилося пізніше, усе це масово відбувалося, просто в пресі не всі ситуації висвітлювали. Так трапилося і з нашою родиною – мій син сів у потяг, а вранці моїй сестрі зателефонували (її номер був останнім набраним) і повідомили, що Жори більше немає. Вона одразу виїхала до мене, по дорозі подзвонила і розповіла мені. Крик, переляк, шок, я і не зрозуміла одразу нічого – як це його немає? Я ж лише вчора ввечері його з дому проводжала…

Бог дає сили, Бог дає розум… Звісно ж, і підтримка сестри, рідних та друзів відіграла неабияку роль – вони постійно були поруч зі мною, майже не залишали на самоті, не давали замкнутися у собі. І я змогла взяти себе в руки – ми поїхали до Сміли, треба ж було Жору забирати. Командир групи тоді сказав мені: «Його прибрали. Він був цінним бійцем».

Я не займалася розслідуванням цієї справи, бо зрозуміла, що це, як-то кажуть, «глухий номер». По-перше, відстань Київ-Сміла відіграло свою роль. По-друге, некомпетентність тих правоохоронців просто обурювала (в процесі розслідування зник мобільний телефон мого сина). Закрили справу взагалі без мене – в січні 2015 року справу закрили, а дізналася я про це випадково аж в серпні того ж року. Коли я передивилася матеріали, мені одразу все стало зрозуміло…

Для себе я розслідування провела, зробила свої висновки і прийняла рішення – жити далі і з гордістю нести пам’ять про свого сина.

Час летить, ми не молодшаємо… У мене не було більше дітей, і я розуміла, що потрібно якось шукати себе в цьому житті. Бо ж втратити чоловіка тяжко – але ростуть діти, втратити брата тяжко – та є власна сім’я, втратити дитину – втратити себе. Тим паче Жора був не просто сином, він був справжнім “Другом”. Він завжди знаходив для мене правильні слова, підіймав настрій, коли я переживала чи засмучувалася, – не давав мені плакати, казав, що треба йти вперед, боротися і жити, а не існувати.

Це потрібно зрозуміти! Бог дав – Бог забрав собі

Коли Жори не стало, одна моя дуже хороша знайома сказала мені слова, які я запам’ятала на все життя: «Діти – це не наша власність, це власність Бога. Це потрібно зрозуміти! Бог дав – Бог забрав собі. Але ти повинна дякувати Богу за те, що він познайомив тебе з Жорою, подарував тобі сина». Неможливо передати, наскільки значущими для мене були ці слова в той момент, навіть цілющими в якійсь мірі. Прийшло розуміння, що нічого змінити вже не можна, сталося те, що сталося, – цей факт треба прийняти, жити з цим далі.

15310237_229489867486063_98287771_nІ ось в пам’ять про Жору на світ з’явилися дві крихітки – Герман і Єлизавета, два сонечка, які наповнили моє життя сенсом, привнесли в нього яскраві барви. Я завжди казала, що діти – це творчість, а материнство – це покликання. І, народивши двійню янголяток, я не змінила свою думку.

Звісно, я не забула про втрату сина та й наврядчи колись забуду – ця рана і цей біль назавжди залишаться в моєму серці. Однак, спостерігаючи за тим, як мирно сплять Герман і Єлизавета, як вони мило позіхають, як дивляться на мене своїми великими оченятками, моя душа наповнюється безмежним щастям.

І як би боляче вам не було, потрібно шукати сили, брати себе в руки, боротися і… жити далі. З гордістю нести пам’ять про своїх Героїв. І молитися…

Це, напевне, найкращий спосіб вшанувати пам’ять тих, хто пожертвував власним життям заради майбутнього цілого народу, заради нашого з вами майбутнього.

Автор: Московець Наталія