Весілля Переможця: історія кохання волонтерки та бійця АТО

Весілля Переможця: історія кохання волонтерки та бійця АТО

Кохання – унікальне почуття, «хімія» між двома люблячими серцями. Кожна людина прагне пізнати цю загадкову й досі не розгадану людством емоцію, яка робить нас щасливими, нещасними, радісними, сумними, і в результаті якої світ наповнюється найціннішим – «квітами життя»-дітьми.

Тернистий шлях до щастя: незламна жага до життя бійця АТО Віктора Кардаша

Історія кохання Ольги Ціфринець і Віктора Кардаша примушує радіти і плакати одночасно. Віктор майже з першого погляду закохався в чарівну життєрадісну дівчину, яка випадково познайомилась з ним у госпіталі, а Ольга ще довго не могла зрозуміти, чому ж вона так поспішає в лікарню до пораненого в АТО Віктора після виснажливого трудового дня.

Знайомство викладачки англійської мови 31-річної Олі та психолога-реабілітолога 32-річного Віті сталося випадково. Ольга від самого початку АТО на сході України переймалася пораненими бійцями (особливо 1-м феодосійським батальйоном морської піхоти), і згодом почала займатися волонтерством. Дівчина зізналася, що не могла спокійно спостерігати, бути осторонь того, що відбувається на Сході, тим паче, що вона сама родом із Луганської області. Батько і брат Олі – морпіхи, які навчили Олю любити Батьківщину і за будь-яких обставин не залишати в біді ближніх. Тому дівчина вважала своїм обов’язком допомогти тим українським хлопцям, які постраждали в АТО на Сході України. Та навряд чи Оля знала, що одного осіннього вечора вона зустріне своє кохання в київському госпіталі, куди волонтерка часто забігала, щоб занести пораненим ліки, харчі та інші речі першої необхідності.

«Командир Віті – найкращий друг мого брата з морської піхоти. Вони разом служили. Завдяки їм ми познайомилися з Віктором. Одного дня мені подзвонили і сказали, що хлопця на ім’я Віктор з першого феодосійського батальйону поранили. І я відчула, що маю хоч якось йому допомогти. Пам’ятаю холодний осінній день, коли втомлена поверталась з роботи, але несла пакунки з необхідними для бійців речами у госпіталь. Це був листопад 2015 року. Зайшовши на поріг столичної лікарні, подумала: «Мабуть, передам медсестрі пакети, бо вже зовсім не маю сили занести їх сама». На мене ще найшла якась осіння депресія, і я навіть не хотіла заходити в палату та псувати настрій і без того сумним пораненим. Але потім мене совість замучила. Адже я знала, що хлопцеві ампутували одну ногу, і йому потрібна моральна підтримка. Так я зустрілась з Вітею (посміхається)», – розповідає Ольга.

Віктору важко згадувати той день, коли він, захищаючи свою рідну землю, був поранений в Урзуфі Донецької області. Хлопець втратив одну ногу і пройшов важкий шлях багаточисленних операцій та реабілітації. Але він знайшов в собі мужність і сили, щоб поділитися своєю історією зі співвітчизниками. Хлопець прийшов до військкомату добровільно і повідомив, що хоче служити Україні та допомагати хлопцям, які знаходяться в АТО. За півгодини Вітя пройшов комісію, а вже через декілька днів опинився на полігоні в Широкому Лані Миколаївської області, де перебував близько трьох місяців. Після навчання на полігоні хлопця відправили в АТО у складі морської піхоти і призначили стрілком АГС (автоматичний гранатомет станковий, – прим.авт.).

Віктор: «600 чоловік везли в одному потязі. Потім мене «скинули» разом з АГС у зоні АТО, і я залишився один. Два тижні мені не присилали підмогу. Хоча б один раз в день я дзвонив рідним, щоб вони не хвилювалися. Було важко. Води в мене не було. Слава Богу, що пішов дощ і я міг пити з калюж. Коли закінчилася їжа, то їв гадюк та жаб, яких ловив у місцевості. Це не казки, а щира правда. Тільки через два тижні мені прислали підмогу. Одного дня, 28 вересня 2015 року, коли треба було стріляти, у молодшого лейтенанта заклинило АГС, який розвернуло в інший бік, і він вистрілив мені під ноги».

Останній осколок лікарі витягнули під час 27-ї операції. Але ногу врятувати так і не вдалося. Хлопцю довелося прийняти вольове рішення і дати згоду на ампутацію правої нижньої кінцівки.

Оля: «Зайшовши в палату, я трохи оторопіла, адже ніякого натяку на сум не було – Вітя жваво і весело розмовляв з кимось по телефону. Ми познайомились, і так слово за слово проговорили весь осінній довгий вечір. Виявилося, що в нас дуже багато спільних знайомих з морської піхоти. Адже мій брат – морський піхотинець, тому я знала багатьох його друзів. Ми зустрілися 13 листопада, а вже 16 разом відзначали «День морської піхоти». Приїхав мій брат, батько, і ми весь день провели всі разом. Віті дали нагороду, потім ми пішли на фуршет і не помітили за розмовами, як минув наш день.

У той же день для Олі та Віті прозвучали віщі слова від одного з бійців, який був присутній на святі. Він звернувся до Віктора і запропонував випити за його даму, Олю. Дівчина зашарілась від сорому і почала виправдовуватися, що знайома з ним тільки другий день, але Віктор її зупинив і з посмішкою попросив товариша продовжувати говорити тост. Вітя вже тоді знав, що Оля має стати його дружиною.

Оля: «З часом Вітя почав приїжджати до мене в гості. Йому було дуже важко, адже довгий час у нього стояв катетер біля ампутованої ноги, який не давав йому можливості вільно рухатися. Але він тримався мужньо. Так ми почали все більше часу проводити разом: гуляти, ходити на виставки. А 3 грудня 2015 р. вперше разом відсвяткували день народження Віті. Ми забронювали столик в тихому італійському ресторанчику у Києві, запросили мого брата з дружиною і повечеряли в сімейному колі. Я заздалегідь замовила для Віті жовто-блакитний торт і подарувала йому світшот із символічними написами. З лицевого боку чорними літерами по білому було виведено «депутат» (у Віктора під час служби в АТО був позивний «Депутат»), а зі зворотного боку – «перший хлопець на селі», бо ж він все-таки сільський хлопець (Віктор родом із села Троїцьке Миколаївської області, – прим.авт).

А чому такий цікавий позивний вам дали?

Оля: «А тому що він у нас «Галя балувана» (сміється).

Вітя: «Так. Я занадто акуратний. Мені дали берци 45 розміру, а мій реальний розмір – 41. Я ступив в болото якось, берци застрягли, ноги витягнув із них і в білих шкарпетках побіг по багнюці. Крім того, зовсім не розуміюся на званнях і зірках на погонах (сміється). Мабуть, тому і дали такий позивний «Депутат».

Через два місяці після випадкового знайомства холодного осіннього вечора Оля і Віктор вже не уявляли, як вони зможуть жити один без одного. Новий 2016 рік, що стане для них одним із найщасливіших, закохані зустрічали вже разом.

Оля: «Я не раз помічала, як Вітя частенько дивився на мою праву руку і шукав на ній обручку. Я розуміла з його поведінки, що у нього до мене дуже ніжні почуття. Пам’ятаю, як взимку Вітя покликав мене грати у сніжки. Я, не роздумуючи, взяла маму, тата, сестру брата і ми поїхали до Віктора в госпіталь. Так мої батьки познайомилися з Вітею і одразу почали називати його сином».

Дивовижно, що людина, яка пройшла крізь вогонь і воду, побувала у небезпечних для життя ситуаціях, залишилася без однієї кінцівки і вимушена ще довго оговтуватися після виснажливих 27 операцій, важкої реабілітації, не падає духом, дихає на повні легені, радіє кожній миті і думає про весілля з коханою!

Вітя: «Я почав думати про весілля ще до Нового року. А після знайомства з батьками я вже складав собі в думках план, як же мені непомітно купити Олі обручку, і як так зробити пропозицію моїй коханій, щоб вона погодилась. Мені допоміг брат Олі, Женя. Ми з ним знайшли стару Олину каблучку, яку вона не носила, і обережно дізналися, що вона на неї великувата. Таким чином, разом визначили розмір перстня. За три тижні до освідчення я почав вже пробувати ходити з протезом. Було ще боляче, але мені дуже хотілося ходити і повноцінно готуватися до освідчення».

Віктор вже через місяць після ампутації ноги почав пробувати ставати на протез, хоча лікарі рекомендували робити це тільки через півроку після операції. Вітя не міг так довго чекати… Адже у нього палало серце від кохання, яке, як відомо, окриляє і дає сили людині робити те, що раніше здавалося не під силу.

Вітя: «Я об’їздив близько 10 ювелірних салонів. Але мені нічого не подобалось. Хотів знайти якийсь нестандартний перстень, не такий, з яким зазвичай освідчуються коханим. Женя допомагав мені. А ми з ним, два морпіхи, стоїмо в салоні, і нам ті перстенці всі однаково гарні. І ми не розуміли, як вибрати саме той, від якого Оля розтане. Добре, що інтуїція нас не підвела і ми вгадали з розміром і стилем прикраси. Олі сподобалася».

Оля: «Так, дуже сподобалася. Вітя знав, що я люблю такі прикраси, які не заважають в повсякденному житті».

Вітя: «Я зателефонував Соломії Вітвіцькій і розповів про свої наміри. А Соля якраз трохи раніше запросила мене взяти участь у фотопроекті «Переможці». Захід мав відбутися 3 лютого. Я подумав, що на презентації цього проекту буде нелюдно, і саме там я і зроблю Олі пропозицію. Соломія мене підтримала, і ми всі разом тихенько потайки від коханої готувалися до хвилюючого моменту».

Оля: «А я ще не хотіла йти. Дивлюсь, що сестра брата чепуриться – купила собі нове плаття, записалася на макіяж і зачіску, а я сиджу і ніяк не готуюсь. Чесно кажучи, в той момент була трохи втомлена. Ми тільки відгуляли весілля мого брата, а ще в мене на роботі купа справ навалилася. Я була безсила. Але розуміла, що йти треба, адже це було важливе для Віті свято, і я мала його підтримати морально – бути в день відкриття фотопроекту «Переможці» біля нього. Пам’ятаю, що не могла зрозуміти, чому він так настирно прохав мене вдягнути саме вишиванку (посміхається)».

Ольга до останнього моменту не розуміла, що відбувається і чому її коханий купив квіти. Подумала: «Мабуть, наприкінці заходу він подарує їх Соломії Вітвіцькій».

Оля: «Коли Вітя вийшов на сцену з квітами, а разом з ним усміхнена Соля, я відчула, що відбувається. Зовсім не очікувала від коханого такого сюрпризу. Мене повністю накрили емоції. Сльози радості почали текти по обличчю самі собою. Всюди камери, а я не могла стриматися».

Вітя: «Хотів красиво стати на коліно, але в мене нічого не виходило з протезом (сміється). Сказав Олі: «Тримай букет». А обручку я поклав у ліву шкарпетку, і, таким чином, мені треба було якось органічно нахилитися, стати на праве коліно (саме на правій нозі хлопець носить протез, — прим.авт.) і дістати звідти прикрасу. Тоді я тільки почав більш-менш нормально ходити, але згинати коліно було ще важко. Спочатку навіть не встиг одягнути обручку на палець Олі, бо всі підбігли, почали вітати нас (посміхається)».

Оля: «Соломія взяла десь повітряні кульки. Я в паніці, бо ще не можу осмислити, що відбувається. Спалахи фотокамер. Вітя стоїть на коліні. Я розгубилася, не знаю, що тримати в руках – квіти чи кульки. Брат розплакався. Після всього першому подзвонила татові, бо він би образився, якщо б дізнався про цю радісну новину не від мене, а з телевізора. Всі знали про наміри Віті, але мовчали, як партизани, до останнього».

Вітя: «Олині батьки не знали, а своїм я сказав. Мама ще переживала, питала мене: «А раптом Оля не погодиться?». Але я був упевнений, що вона скаже мені «так» (посміхається). Ретельно готувався, продумав слова, які скажу коханій під час освідчення. Але коли я побачив її сльози і радість в очах, то геть усе забув. Пам’ятаю тільки, як сказав: «Олю, ти стала найдорожчою людиною для мене на світі, і я завжди хочу бути разом з тобою». А далі навіть не згадаю, що казав, адже наринули емоції і слова нам стали непотрібні».

Згодом Соломія Вітвіцька ще раз запросила закоханих на відкриття виставки, присвяченої фотопроекту «Переможці». І там пара зустріла керівника весільної агенції «MIAWEDDING» Мілу Бригинець, яку дуже розчулила зворушлива історія кохання Ольги та Віктора. Міла вирішила теж зробити добру справу для майбутньої сім`ї та підтримати її, організувавши самотужки їхнє весілля. Так виникла ідея реалізувати благодійний проект «ВЕСІЛЛЯ ПЕРЕМОЖЦЯ».

Оля: «Міла сказала, що хоче зайнятись на благодійних засадах організацією нашого весілля. Ми з Вітею розуміли, що з нашим ритмом життя нам фізично не вистачить часу зайнятись підготовкою власного весілля. Тому, дякувати Богу, що Міла взяли все це на себе. Вже знаємо, що на святі буде торт вагою 12 кілограмів. А гостей буде 120. Декоратори нашого весілля Svanna Decor, флорист Ганна Оксимець, кейтеринг компанія «Знак Якості», фотограф Валентин Христич. Все абсолютно безкоштовно для нас. Ми лише частково заплатили за запрошення. Адже їх у нас дуже багато. Ми запросили на весілля всіх, хто був не байдужим до Віті та намагався нам допомогти».

Весілля «Переможця» Віктора Кардаша і його нареченої Олі заплановане на 24 червня 2016 року. Віктор зізнався, що його весільний костюм вже пошитий. Над ним працював дизайнер чоловічих костюмів Олександр Ігнатьєв. Наречена Оля, не приховуючи своєї радості, похизувалася, що медовий місяць вони з коханим проведуть в круїзі. Романтичну подорож молодятам спільними зусиллями подарували: керівник «Ukrainian Fashion Week» Володимир Нечипорук, відомий піаніст Олексій Ботвінов та керівник туроператора «Express-Voyage» Лариса Слободян.

Оля: «Олексій Ботвінов зробив спеціальний сольний тур, отримані кошти від якого він пожертвував нам на весільну подорож. Два тижні ми будемо на кораблі пропливати поміж різних країн Європи. А на зворотному шляху ще на 2 дні заїдемо до Лондона. Я вже спланувала подивитися найбільш визначні історичні місця. Дуже люблю різноманітні музеї, виставки, пам’ятки архітектури».

А про що мріє молода майбутня сім`я?

Вітя: «Нам би житло своє власне мати. Бо зараз ми винаймаємо квартиру на двох з братом Олі. Мені начебто мають за законом виділити квартиру, але хто його знає. Можуть і не дати».

Оля: «Також дуже хочемо багато подорожувати. Я вже встигла побувати в багатьох містах світу, а от Вітя далі України ще ніде не був. Тому дуже хочу, щоб він теж побачив світ. Дітей хочемо (посміхається)».

Вітя: «Так! Багато хочемо. Скільки Бог своїх дасть, і не проти також взяти до себе на виховання грудних діточок, від яких відмовились батьки. Хочемо велику сім`ю. Тому треба спочатку подумати про житло».

Як любите проводити разом вільний час?

Оля: «Ми дуже полюбляємо ходити в кіно на мультфільми. Часто ходимо вчотирьох: я, Вітя і брат з дружиною».

Вітя: «Також вечорами граємо в настільну гру «Уно». Концерти любимо та й просто гуляти теж непогано. Але, чесно кажучи, в нас зараз дуже мало часу залишається на особистий простір – багато роботи плюс підготовка до весілля».

Вітю, а що можете порадити тим хлопцям, які опинилися в схожій на вашу ситуації, які розчарувалися в житті й не знають, як жити далі без кінцівок?

«Найголовніше – не жаліти себе. Є хлопці, які опинилися в набагато гірших ситуаціях – залишилися взагалі без всіх кінцівок або без обох рук чи ніг. Оце страшно. Так, дуже тяжко прийняти проблеми і негаразди. Але треба намагатися змінити своє життя на краще, прийняти ті обставини, які послало життя, достойно і продовжувати жити далі, радіти тому, що залишились живими. Треба відганяти від себе поганий настрій і намагатися сприймати виклики життя позитивно, з посмішкою. Тоді і проблеми стануть не такими страшними».

Автор: Дар’я Зикунова


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *