Вчителька української мови о навчанні дітей в так званій «ЛНР»

Вчителька української мови о навчанні дітей в так званій «ЛНР»

«Війна позбавила мене Батьківщини, залишила тільки місце проживання».

Я вже 36 років працюю шкільним учителем в Луганську. Викладаю українську мову та літературу. Щоб не говорили про Луганськ, але я полюбила це місто. Полюбила школу в якій пропрацювала все своє життя і своїх учнів. Але після початку збройного конфлікту все змінилося. І це стосується не тільки освіти, а й звичайних людських взаємин.

На сьогоднішній день ніяких особливих змін в дитячій освіті немає. Вчимося за українською системою. Відбулися тільки деякі скорочення. Так, наприклад, були скорочені години української мови та літератури. Якщо торік в п’ятому класі було 6:00 української мови та літератури, то зараз залишилося 5. Програма ніби, як і не змінилася, але відчуття ущемленості не перестає залишати. До української мови у багатьох дітей упереджене ставлення, хтось із них просто боїться говорити, що мова йому подобається, а Україну він любить. Підручник залишився тим же, він відсканований і є на сайті освіти так званого «ЛНР». Саме по цій книзі ми плануємо заняття.

Я не хочу нічого змінювати. І досі залишаюся, завжди залишалася патріоткою України. Ось у мене в кабінеті зараз стоїть українка з чорними косами, а ще віночок національний висить на стіні. Я знаю, що зараз планується перехід на систему російської освіти. Особисто я це не підтримую.

На сьогоднішній день, я класний керівник у п’ятого класу. Досить дивна ситуація складається з приводу викладання історії. Підручники залишилися старі. Я, коли заміняла вчителя з історії, то розповідала діткам про історичні українські пам’ятки, зокрема, Київської Русі. Наприкінці уроку обговорювали з учнями Софію Київську. У програму додали предмет з назвою «Історія Батьківщини», це досить дивний курс для учнів 6-11 класів. Він є такий собі сумішшю української, російської історій, а також історії Луганщини. Для 9-10 класу основний акцент робиться саме на історії Радянського Союзу, а вже в 11 класу школярі вивчатимуть історію «ЛНР». Мені навіть страшно подумати, що ж з цього може вийти, якщо дітям зі школи розповідати про збройних бойовиків, які захопили владу в місті і будують тут тепер «місто — сад».

Іноді у мене виникає відчуття, що так звані ополченці хочуть готувати собі заміну ще зі шкільних парт, тому що зараз ввели військову підготовку для учнів 10-11 класів. Презентують цей курс, як основи протистоянню тероризму і екстремізму. Залишається відкритим питання: кому вони збираються протистояти і як довго це ще триватиме? Хлопчиків навчатимуть основі оборони держави і військової служби. Останній пункт включає в себе стройову підготовку, добовий наряд, вартову службу, вогневу і тактичну підготовку. Мені страшно і боляче дивитися на цих хлопчиків, які ще навіть не уявляють до чого їх готують і чого навчають. Це пропаганда війни і сепаратизму ще зі шкільних часів. Так бути не повинно, у них повинно бути щасливе і безтурботне дитинство.

Зараз у нас розвиваються різні волонтерські рухи. Люди перебувають у відчаї, тому намагаються допомагати один одному. Після того, як нас бомбили, то ми всі збиралися і ходили прибирати і висаджувати дерева. Ще разом з дітьми ходили по квартирах, в основному до тих, хто вже лежить і не може ходити, допомагали, як могли. Були на кладовищі, упорядковували могили. Через те, що багато виїхали з міста, то за ними просто нікому дивитися. Школярі наші листівки роздавали: «Не залиш того, хто залишився один». Багато займалися соціальною роботою. Збирали продукти харчування, іграшки та возили це все в дитячі будинки. Таким дітям зараз особливо важко. Зараз вони залишилися в повній самоті, так як територія зараз не підконтрольна України, то вони автоматично стали нікому непотрібними.

В цілому намагаємося хоч якось відвернути школярів від гнітючої обстановки, яка їх оточує і переслідує всюди. Проводимо локальні спортивні змагання.

На сьогоднішній день в Луганську вже ніхто не говорить про любов до України, або до Росії. Такого просто немає. Люди втомилися і бояться. Вони бояться ховатися в підвали при кожному вибуху, не спати ночами. Всі хочуть просто припинення війни і тиші. Тиші, яка іноді здається необхідною і є для багатьох рятівною. Ця війна позбавила мене Батьківщини, залишила тільки місце проживання. Мені дуже важко, тому що я так любила Україну, як не любив ніхто. Адже я сама родом із західної України, з Івано-Франківської області. А так як під час Радянського союзу був розподіл на робочі місця, то я і потрапила до Луганська. Тільки от ця любов, закладена на генетичному рівні, нікуди подітися не може.

Люди зневірилися, вони розбиті. Навіть після припинення військових дій і стабілізації ситуації нічого не буде, як раніше. Війна нас розділила, розкидала по різних сторонах. Кожен сам вибрав свій шлях. Жодна зі сторін не зможе забути того, що зробили «вороги». Занадто багато було жертв, занадто багато крові пролито, убито молодих хлопців. Єдині ми зараз тільки в тому, що необхідно прибрати свою вулицю і будинок. Я звернула увагу, що люди стали більше молитися. Вірити в Бога. Діти навіть зараз молитви читають. Я один раз зайшла в клас і запитала, хто знає молитву «Отче наш», так от, її зараз знають усі. А, наприклад, ще 15 років тому заходила точно так само в дев’ятий клас і питала теж саме, то було тільки декілька піднятих рук. Сьогодні піднімають всі руки і знають Псалом 90-й.

У нас стільки хороших хлопців пішло в ополчення. До цих пір я не розумію чому так сталося. Що їх на це підштовхнуло. Я ж їх усіх з першого класу знала, навчала їх української мови, розповідала про нашу країну, щиро хотіла прищепити їм любов до України. А вони в один момент відреклися і забули все хороше, чому їх вчили

Іноді мені й самій здається, що Україна від нас відмовилася, але потім я збираюся з силами і розумію — щоб не сталося, але Батьківщину любити мені ніхто не заборонить. Я адже її люблю найбільше. Я протягом усього цього часу залишалася в цьому місті і бачила все. У мене до цих пір залишаються питання з приводу пенсій. Як можуть виїхати на територію підконтрольну України інваліди, ті, які вже й не ходять? Де зараз Україна? Іноді вона перетворюється з матері в мачуху, яка карає своїх дітей. Але ми все чекаємо. Чекаємо змін дійсних, а не лише формальних договорів і перемир’я. Нам можуть заподіяти багато страждань, але не зможуть перекрити небо і забрати сонце.

Автор: Ольга Ліхобабіна.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *