РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

У кожного можуть бути свої Крути

Якщо ви відчуваєте, що потрібні зараз в іншому місці – дійте. Навіть, коли сім’я не лише не підтримує вас, а й всіляко перешкоджає. Так зробив боєць із позивним «Зорян», який у свої 55 не побоявся добровольцем піти на фронт, щоб захистити рідну країну та розділити тягар війни із тими, хто прийняв таке ж рішення.

Вирішив, що більше ніколи у житті не працюватиму на олігархів

До війни у мене була мирна професія. За фахом я економіст. З жовтня 2004 року працював у «Трускавецькурорті», що належав компанії, близькій до Бойка. Мав там дуже добре оплачувану посаду, але після Революції гідності не зміг там залишатися. Десь наприкінці травня 2014-го звільнився і вирішив для себе, що більше ніколи у житті не працюватиму на олігархів, які довели країну до крові невинних людей на Майдані.

Як тільки звільнився з роботи, одразу пішов до військкомату. Кажу їм, що я такий-то, хочу йти воювати, маю офіцерський військових квиток. А мені кажуть: «У нас на вас немає ніяких документів». Справа в тому, що ще за радянських часів батьки виїхали в Росію на заробітки. Саме там, майже на кордоні з Норвегією, за Мурманськом я служив в армії. Отже, інформації про це та моєї справи нема. Кажуть у військкоматі, щоб пішов і купив два конверти на Росію, будуть надсилати запит у місце проходження служби. Я ще тоді подумав, що це дивне рішення, бо Росія розпочала проти нас війну, а ми туди запити надсилаємо. Але досягнення мети було найголовнішим. Тому я побіг на пошту, купив конверти, приніс їм і почав чекати відповіді. Через місяць очікувань зрозумів, що діла не буде. І пішов проходити медогляд, щоб потім записатися у добровольці. Пам’ятаю, коли проходив огляд у психолога, він мене запитав: «Чому ви хочете на війну?» Я сказав, що патріот, тому і хочу. Він тоді так на мене подивився, написав «здоровий», але думаю, що насправді так не подумав (сміється).

Не шукайте мене, я на війну поїхав

Коли цивільна дружина дізналася, що я хочу йти в АТО, заховала мій паспорт і військовий квиток. Точніше – заховала вона їх після моєї першої спроби поїхати на війну. Вийшло так, що я вже мав квитки, прийшов на вокзал на поїзд, аж тут прибігає дружина з донькою. Намагалися вмовити залишитися, а потім ще й хід конем зробили – подзвонили моїй мамі. Вона у той час лежала в лікарні. І щоб їй не стало гірше на нервовому грунті, здав квитки і повернувся додому. Невдовзі побачив, що зникли кудись мої документи. Тому довелося чекати ще кілька місяців, поки всі заспокоїлися і віддали документи. Бо я прекрасно розумів, що без них мене ніхто нікуди не візьме.

Поки сидів вдома, заповнив анкету на сайті батальйону «Донбас». Мені майже одразу передзвонили і сказали, що підходжу. То я й почав готуватися до від’їзду. Звозив дружину до санаторію, в який вона хотіла, щоб остаточно розслабилася і подобрішала. А тоді одного дня, коли вона побігла на роботу, тихенько вийшов з дому, щоб теща не засікла, бо живе двері в двері, і пішов на потяг. Залишив записку: «Не шукайте мене, я на війну поїхав. Два дні мобільний буде вимкнутий».

У кожного можуть бути свої Крути

Веселих історій у пам’яті взагалі не залишилося. Бо війна – то невесело. А найстрашніше… Я називаю це «у кожного можуть бути свої Крути». Це, до прикладу, коли ти, в тому ж самому Широкіно, чергуєш у бліндажі на передній лінії оборони, спиш десь там у руїнах, а потім біжиш через поле в окопи. Отак просто біжиш, а над тобою кулі літають, бо ворожі снайпери працюють цілодобово. Уявіть, нас двоє, на вулиці холод і ніхто не прибігає на зміну. Ти один на один із ворогом.

Висовуєшся по груди із окопу, щоб подивитися у тепловізор, як там справи у твоїх, чи не потрібна яка підмога, і зовсім забуваєш, що на тобі ворожий снайпер приціл тримає. Ззаду стріляють, спереду стріляють, над головою тільки шурхіт від куль. Напруга була така, що важко передати словами. От підуть зараз у наступ, а ми удвох в окопі з ПКМ і автоматом. Тоді й усвідомлюєш, що коли таке станеться, то це твоя доля. Будуть Крути, але вже наші. І стає зовсім не страшно. Бо чого ж ти тоді прийшов воювати, якщо не розумієш, що можеш померти?!

ф 1

Спочатку хтось має зняти спідницю чи відірватися від жінчиної спідниці

На Західній Україні дуже гарно вміють проводжати в останню путь. Всі на колінах, місто завмирає. А насправді багато хто у Польщу тікає від армії чи ще кудись. Для них краще заробити тисячу доларів, ніж воювати за свою країну. І схожа ситуація по всій країні, тільки країни, куди виїжджають на заробітки, різняться.

Такі умовні «втікачі» постійно повторюють: «Прийдуть до нас, і ми їх провчимо». Але так не буде. Якщо людина не готова воювати і захищати один клаптик своєї країни, то навіть тоді, коли окупант дійде до її рідного дому, велика вірогідність, що вона знову втече від проблеми. Спочатку хтось має зняти спідницю чи відірватися від жінчиної спідниці. І хоч не на фронт піти, а на акції непокори, на акції загальнонаціонального страйку проти влади олігархів. Адже якщо в маленькому містечку збереться сто таких протестуючих, в обласному центрі – сто тисяч, а в Києві – мільйон, можна буде усіх винних у загибелі сотень бійців на Сході притягнути до відповідальності. Лише тоді ми зможемо розпочати свою визвольну війну за справжню незалежну країну, яка буде цілісною і соборною, яка поверне собі Донбас, а головне – жителів Донбасу.

Автор Тетяна Люта