Ті, хто щодня рятує життя мертвим…

Ті, хто щодня рятує життя мертвим…

Люди, які щодня рятують життя, будь це лікарі чи пожежники, завжди постають героями у очах сотень, та навіть тисяч людей. Але війна вносить у нашу реальність свої корективи. Змушує людей змінювати професії. Бо сьогодні нам потрібні не лише ті, хто б рятував живих, а й ті, хто рятує мертвих. Тих, котрі не побоялися піти на захист своєї землі і полягли героями від ворожої кулі чи уламка снаряду. Для того, щоб привідкрити ширму, за якою ховаються мужні волонтери пошукових місій, ми поспілкувалися з Сергієм Братчуком, який вже майже два роки є членом однієї із них.

Про місію та результати її діяльності

4

Перший виїзд «Чорного тюльпану» як пошукової місії у зоні АТО був наприкінці серпня-початку вересня 2014 року. Тоді якраз був Іловайський котел і Міноборони та ЗСУ звернулися до наших пошуковців з проханням допомогти вивезти тіла загиблих героїв. Хлопці розповідали, що там було справжнє жахіття, адже вивозили десятки тіл.

Як тоді, так і зараз керівником гуманітарної місії є Ярослав Жилкін, який за сумісництвом очолює ГО «Союз народна пам’ять». Саме з «Союзу» ми перебрали свою філософію, яку й досі сповідуємо – знайти кожного героя. Є така фраза: «Війна не закінчиться, поки не знайдений останній солдат». Одні приписують її Наполеону, інші кажуть, що він такого не казав. Але у будь-якому випадку я розумію, що така філософія правильна. А боятися потрібно не мертвих, а живих.

Коли мене запитують: «Чому ти пішов у місію?» Я  пояснюю: «Коли був маленьким, то у мене загинув дядько. Тоді я дуже злякався похоронної музики. Років десь до 15–16 ховався у погребі, коли вона грала. Від того часу і досі боюся не лише її, а й мертвих. Але розумію, що попри все потрібно шукати тіла наших героїв. І, мабуть, усвідомлення того, що це «треба робити», «треба виконати», щоб довезти тіло мамі, сестрі чи дружині, –  завжди переважує. Та й не тільки у мене».

За три роки роботи «Чорного тюльпану» в АТО нам вдалося знайти більше 700 солдатів. Це не враховуючи тих, котрих ми просто перевозили мертвими. Станом на сьогодні залишається ще десь 400–500 людей, яких не можуть знайти. Щоб зрозуміти масштаби нашої роботи, наведу приклад. Одного разу була ротація, яка триває 13 днів. За ці неповні два тижні ми проїхали десь 15 кілометрів і пережили багато різних емоцій. Іноді я просто не витримував. От везли ми хлопчину в Тернопільську область. І потрібно було проїхати сім сіл. Так у кожному з них виходили люди, ставали на коліна, а священик правив панахиду. Десь на 3-у чи на 4-у такому виході я сказав: «Хлопці, все. Я сідаю в машину, мене немає». Але це і є найскладнішим у нашій роботі. Коли ти відвозиш тіло бійця додому і передаєш його мамі чи родині.

Про підготовку до виїздів

Перед тим, як поїхати у місію, ми завжди виконуємо підготовчі роботи. У нас є бази даних, карти, різноманітні матеріали. Все це збирається докупи і аналізується, щоб продумати маршрути місій. Так само є і дзвінки від небайдужих та родин загиблих. Перший час мені дуже багато людей телефонувало, питало, розповідало свої історії. І з Західної України, і з Києва, і з Полтавської області. Словом, географія дуже різна. І це лише мені на мобільний. Уявіть, скільки дзвінків приймав штаб. Буває таке, що люди щось пам’ятають. Наприклад, там і там закопали тіло свого товариша під час служби. Особливо багато випадків таких було під час Іловайського котла. Ми це все собі обов’язково фіксували у нашу базу. Бувало, що приїжджаєш, а там нікого нема. З одного боку радієш, бо не знайшов тіла, а з іншого – розумієш, що воно має бути десь у іншому місці.

Про ідентифікацію тіл загиблих

1

Експертизу з ідентифікації проводимо не ми. Для цього є спеціальні люди. Ми лише шукаємо і відвозимо тіла чи те, що від них залишилося, як правило, у Дніпро. Наскільки знаю, то таким ще займаються у Запоріжжі. У них там своя система ціла діє. І коли вже точно встановлено особу загиблого бійця, то ми відвозимо тіло додому рідним.

Часто на цьому етапі трапляються дивні ситуації. У нас була історія в Старобільську, де є поховання відомих та невідомих бійців. Останніх серед них більше. В основному ті, хто загинули у 2014, коли жертв було дуже багато. Піднімали ми там залишки хлопця. І було дві могили. Тобто у обох трунах були рештки. Одразу додам, що це не просто під’їхали собі і забрали. Ми все перекладаємо, описуємо документально, щоб потім не було зайвих питань. Вже після експертизи виявилося, що у двох трунах була одна і та ж людина. Тому буває різне під час місій.

Допускаю, що помилки при ідентифікації тіл можливі. Але загалом думаю, що медицині треба завжди довіряти. Я розумію батьківські почуття, але варто з цим змиритися, щоб бійця могли привезти додому, достойно поховати. Щоб він не лежав десь там в степу чи у полі. Тим більше зараз, коли поля інтенсивних боїв заросли бур’яном, що дуже ускладнює пошуки.

Про пошук тіл на непідконтрольній території 

Сьогодні пошук по той бік фронту не здійснюється. Загалом, єдина місія, якій дозволяли на окупованій частині шукати хлопців, це була наша місія – «Чорний тюльпан». Вони нам довіряли. Навіть не дивлячись на те, що, до прикладу, я був у них під трибуналом. Коли їхали у Донецький аеропорт по тіла, то хлопці дуже переживали, щоб мене не впізнали. Закутали так, що одні очі було видно. Нас там супроводжували підлеглі Мотороли. Для них це була своєрідна пропагандистська місія, щоб показати, які вони добрі і пухнасті, дозволяють нам пошукати своїх хлопців. Чим «Чорний тюльпан» у цьому плані унікальний, так це тим, що ми відкопували тіла бійців і з того боку. А потім віддавали їм, обмінюючи на тіла українських військових. Саме тому нашій місії довіряли. А потім ЗСУ забрали на себе виконання цих функцій. Сказали, що волонтери, на жаль, вже не потрібні. От тоді, наскільки я знаю, контакти з тим боком і перервалися. Бо військових вони туди, звісно, не допускають.

 2

 

 

 

 

 

 

Автор Тетяна Люта


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *