РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Тетяна Перетятько: «Моє життя продовжується, бо в кожному пораненому бачу свого сина»

            Рівно чотири роки пройшло з того моменту, коли Тетяна Перетятько дізналася про поранення свого сина Романа. 44 дні лікарі боролися за його життя, але врятувати добровольця «Азова» так і не вдалося. Про те, як пережити смерть своєї дитини та чому потрібно переборювати себе і дарувати невитрачену любов іншим, ми поговорили з напередодні річниці Іловайського котла.

Коли почалися події на Майдані, Ромчикові був 31 рік. Він там був з самого початку і до кінця. Тоді з ним були хлопці з нашого міста. Як були вони вп’ятьох «майданівцями», так і пішли добровольцями. Але йшли вони не всі разом, а маленькими групками. Спочатку один поїхав, його зачислили до «Азова». Тоді ще двоє, а там вже і наш Ромчик. Вийшло так, що вони були першими з усіх хлопців, яких офіційно оформили.

Рома був у «Азові», а він підпорядковується МВС. Тому його зачислили міліціонером у Києві та Київській області. Майже одразу після вишколу на базі «Миротворця» Рому з побратимами направили до Маріуполя на колишню дачу Януковича в Урзуфі, де тоді дислокувався їхній полк.

Останній раз Ромчика я бачила на вінчанні свого молодшого сина. Він узяв відпустку, щоб побути на весіллі у брата, і все. Коли 10 серпня його з іншими бійцями підняли і сказали, що вихід о 6 ранку, ще й незрозуміло для них, з яких причин, хлопці, які пішли на війну з ним, були у відпустці. Рому ж не пустили – мовляв, тільки-но приїхав з неї. Отак і пішов на завдання у трійці з Андрієм Дьоміним з Тернополя та Миколою Березою – чоловіком Тетяни Чорновол.

Єдина тривога, яка у мене тоді була, пов’язана з тим, що Рома – хлопчина занадто шалений. Його увесь час потрібно було осмикувати, бо він скрізь: «Песчаный карьер? – Я. Мясокомбинат? — Я».

Ось так виїхали вони тоді о шостій ранку, йшли першими на зачистку Іловайська. Тоді всіх з їхньої трійці і спіткала біда. Першого вбили Андрія Дьоміна – поранило в голову. Миколі Березі снайпер прострілив артерію, поцілив у пах, і він стік кров’ю. Ромчик йшов третім, замикаючим, і кинувся їх витягувати. Казав, навіть якщо вони мертві, сепарам їх ніхто залишати не стане, і потяг з поля бою. По рації саме передали, щоб той, хто командує, відступав. Але оскільки Андрій вже стік кров’ю, Рома прийняв командування на себе і дав усім іншим наказ відступати. Тоді його й поранили.

Тут теж неоднозначна інформація. Хтось каже, що снайпер поцілив йому у живіт, хтось — що це була куля від автомата. Точно знаю лише, що 44 дні ми боролися за його життя. Спочатку у Старобешевому, потім у Мечникова, тоді у Шалімова. А згодом по програмі Меркель йому пощастило потрапити на лікування до Німеччини. Рому не хотіли брати, бо він був у найтяжчому стані серед усіх. Але завдяки тому, що дівчата мене прямо таки впихнули у конференц-залу, де проходила зустріч, я змогла домовитися, щоб його теж взяли.

Усі переживали, що Рома не переживе дорогу. Але він так чіплявся за цей шанс, що все пройшло нормально. Його привезли до Біндосферівського шпиталю міста Уль, де нас вже чекали волонтери з діаспори. Вони опікувалися там нашими пораненими. Десь на третій день я теж виїхала туди. До кінця перебувала з українськими військовими, бо не кожна мама могла. Проте навіть там життя Ромчика врятувати не вдалося, і 23 вересня він помер у лікарні.

Дуже багато сил та здоров’я нам коштувало переправити його в Україну. Лише 8 днів потому я змогла отримати труну з сином. Він у мене був реалістом і в лікарні казав мені, що хоче вижити, але дивиться на все тверезо. «З таким характером поранення я навряд виживу. Тому якщо помру, мамо, поховай мене у вишиванці». І ось коли він помер, до нас приїхав посол Костюк, якого зараз відкликали, і сказав, що всім хлопцям будуть закуповувати форму. Запитав, чи нам теж потрібно. Я розповіла йому про останню волю сина, і він привіз Ромі свою вишиванку. Коли передали тіло, то вже вдома, пізно вночі, ми відкрили цинкову труну (тоді був менший син з невісткою і священник) і побачили, що Ромчик лежить у вишиванці. Поклали йому ще хрестик, особисті речі і попрощалися з дитиною назавжди.

Взагалі змиритися зі смертю сина неможливо. Хтось може казати, що біль з часом стає меншою, але це не так. Я навіть уявити не можу, що переживає мама, у котрої одна дитина. У нас у сім’ї все таки є менший син, який у цьому році подарував мені двійню — хлопчика та дівчинку. В пам’ять про брата він назвав синочка Ромчиком. І ти вже розумієш, що частину своєї любові треба дати і їм, що життя не закінчується, а продовжується у чомусь та комусь.

Тим мамам, котрі досі чекають своїх синів, я хочу порадити реально дивитися на життя. Я теж чекаю. Здається іноді, що Рома пройшов по вулиці, а потім нема. Я тоді вийду подивитися, а він стоїть біля воріт. Кажу йому: «Синку, я вже все нагріла». А він мені: «Мамо, я так люблю наш двір, у нас наче рай». Тому тепер я стараюся у дворі все зробити не гірше, а навіть краще, ніж було.

Рома завжди вірив у потойбічний світ, у речі, які не вкладаються одразу в голові. Молодший син подарував йому на Новий рік собаку — лайку. Ми стільки сперечалися через це, бо я хотіла спанієля. І от коли Ромчик помирав, в той день собака ледь не бігав по тину, кричав, плакав, а потім в один момент перестав їсти, поки сина не поховали. 2 роки пройшло відтоді, як Рома помер – і прямо навпроти його могили машина збиває собаку насмерть. Тоді мій менший син жив у Каїрі і телефонував мені по скайпу щоп’ятниці та щосуботи. А тут середа – і дзвінок від нього. Я одразу подумала, щось трапилося. Дімка побачив мене і питає: «Мамо, ти чому така заплакана?». А я йому: «Ні, не заплакана. Щойно з душу вийшла, розжарилася». Тоді він мені вже розповів, що вночі йому приснився Рома. Недалеко від нас йдуть бої, все гримить, вириті окопи, і він у повному обмундируванні. Такий веселий, а біля нього Норд і він його обіймає, цілує. Лише після цього зізналася сину, що нашого Норда більше немає. І як не вірити у цей містичний зв’язок?!

По життю я реалістка. Немає мого сина, але ж є тисячі інших, які поранені і потребують підтримки та піклування. І от моє життя продовжується, бо в кожному з них бачу свого сина. Вожу до лікарні Мечникова та Дніпропетровського військового госпіталя ліки, які нам присилають поляки чи інші волонтери. Разом з іншими матерями допомагаю дітям з Корсунського інтернату. Краще свою невитрачену любов подарувати тим, хто її дійсно потребує. Словом, ми самі собі роботу шукаємо. Бо коли нічого не робити, то нічого й не буде. Якби ж кожен з нас робив потрохи, то у нас давно був би вже мир. Треба, щоб кожен із нас щось у це вкладав. Та й взагалі треба бути вдячними за саме життя. Прокинувся сьогодні – скажи спасибі, що ти встав, лягаєш спати — подякуй за те, що прожив цей день у людській подобі та по-людськи.

Наталя Московець, Таня Люта