Реальна історія: Листи с фронту

Реальна історія: Листи с фронту

Цю історію розповіла мені моя прабабуся, ще коли мені було десять років. Вже минуло вісім років з того моменту. Я не знаю, що конкретно підняло в моїй пам’яті цей спогад, все ж останнім часом життя було насичене різноманітними подіями та емоціями.

Це було дванадцяте травня – 10 років, як помер мій прадід. В цей день прабабуся завжди була особливо засмучена. Вся сім’я поїхала на цвинтар. Прабабусі було важко виходити кудись за межі двору, тому ми з нею залишились вдома. Чудово пам’ятаю той день. На вулиці було сонячно, ми обоє сиділи в садку навпроти будинку. Бабуся дивилася на будинок і раптом запитала мене:

— А ти знаєш, хто побудував цей будинок?

— Дідусь – відповіла я

— Хто тобі це сказав?

— Дідусь сказав, що це його будинок.

— Ось так, забув він чий це будинок насправді

А чий?

Його побудував твій прадід. Він дуже старався, щоб зробити його більшим, гарнішим, просторішим. Мріяв, що коли твоя бабуся одружиться, то ми будемо жити всі разом, що в цьому домі будуть бігати його внуки.

— І його мрія збулась, ви ж жили всі разом, так?

Так майже збулась. Та кімната в якій ти живеш, коли до нас приїжджаєш, це колись була кімната твоєї мами. Так ми жили всі разом, але твій дід та прадід часто сварилися. Напевне, не можуть два господаря жити в одному домі.

На її обличчя, відбивало сонце і я побачила, як виблискують і стікають по зморщеним щокам сльози.

— Він так сподівався, що встигне тебе побачити, але помер за декілька тижнів до твого народження.

Мені стало сумно і я стримувалась, щоб не заплакати. Але мені так було цікаво дізнатися ще щось про свого прадіда і я попросила бабцю розповісти ще про нього. По її очам я зрозуміла, що вона зраділа цьому проханню. З часом я зрозуміла чому, вона так зраділа, коли я її про це попросила. Бабуся дуже сумувала за чоловіком, вони ж прожили разом 50 років, як то кажуть «душа в душу». І за цей час скільки всього було. Напевне найцінніше, що збереглось – це спогади. Ці спогади завжди зігрівали її серце і вона дуже любила ними ділитися.

«Ой скільки всього сталося за ці роки. В мене таке відчуття, що я знала про нього все та й він про мене. З віком багато чого почало забуватись, а ось те як ми познайомились, я вже напевне ніколи не забуду.

Мені тільки виповнилось чотирнадцять років і ми з батьками, сестрою та братами переїхали в новий будинок на іншому кінці села. Я була найстаршою в сім’ї. І саме закінчувала сьомий клас школи, а потім хотіла вступати в медичне училище. Це зараз навчаються одинадцять років, а в мої часи сім було достатньо.

І саме тоді, коли ми вже повністю переїхали в новий будинок, я вперше побачила твого прадіда. Він жив по сусідству і був старший за мене на чотири роки. Йому було вісімнадцять і він жив з татом. Твій прадід тільки закінчив навчання в училищі і повернувся сюди, щоб працювати на гранкар’єрі. Цей хлопець мені одразу сподобався. Але я навіть не знала як його звати. Ми познайомились, десь через місяць після того, як ми з батьками переїхали в новий будинок.

На вулиці була середина весни, я тоді готувалася до екзаменів для вступу в медичне училище, не могла вже сидіти в будинку і пішла на луг і читала книгу в тіньку біля дерев. Тут я почула за собою якийсь шум і одразу повернулась, це йшов він, так як гранкар’єр знаходився не далеко від цього луга і завжди приходив сюди на обід. Ось так ми й познайомились.

— Це ж ти наша нова сусідка?

— Так – відповіла я, трохи розгубленим тоном

— А ми навіть не знайомі нормально. Я Коля

— А я Саша

— Приємно, нарешті познайомитись

— Що читаєш??

— Біологію, готуюсь до вступу

— Оооо, так ти майбутній лікар

— Так

Далі ми сиділи мовчки, я читала, а він їв свій обід.

— Будеш яблуко – запропонував він

— Ні, дякую – я трохи соромилась, тому й відмовилась, але насправді я трохи зголодніла

Тоді твій прадід просто взяв ніж і розрізав своє яблуко і на дві частинку і дав мені одну

— Ну а половинку яблука ти будеш – сказав він з усмішкою

— Дякую – тут усміхнулась і я.

Ми ще трохи поговорили, а потім він пішов на роботу. В той день мій настрій був просто чудовий. І я дуже хотіла ще його побачити і ось так просто посидіти та поговорити в тіні дерев. Після того я частенько приходила на це місце вчити свої домашні завдання і він завжди приходив сюди на обід. Ось так ми й подружилися. Твій прадід розповідав мені стільки всього цікавого про його навчання та роботу. Він ще дуже любив читати. Всі ті книги, які стоять в нас на полицях у вітальні, їх всіх купував він. Дуже любив Довженка, пам’ятаю він часто сидів в нас в садку з цією книгою.

Ось так і настало літо, настав час вступних іспитів. Я дуже хотіла вступити, але я розуміла, що мені доведеться переїхати в інше місто і я не часто буду бачити Колю. А я дуже любила наші обідні зустрічі і мені здається він теж. За ці декілька місяців я дуже до нього звикла.

Десь в середині червня я поїхала в Тернопіль здавати іспити. Ми з мамою пробули там тиждень, поки я здала все і поїхали додому чекати результатів. Результати мали бути на початку липня. А зараз в мене були канікули, зранку я допомагала мамі по господарству, ввечері ходила гуляти з друзями, а в обід я знову приходила на наше місце і ми знову розмовляли про все на світі. Ще того літа мені виповнилось 15 років і мені було дуже приємно, коли він мене привітав він мені подарував фігурку маленької принцеси, яку він сам зробив з дерева. Це напевне був найкращий подарунок, який тільки можна вигадати. Ця фігурка і зараз стоїть в нас в серванті, хоча вона не така гарна , як раніше, але вона просто дорога мені.

Все було чудово, доки не почалась війна. Я так прекрасно пам’ятаю той день двадцять друге червня, коли всі дізнались, що Німеччина напала на Радянський Союз. Всі були налякані і не знали, що робити. Згодом почали мобілізовувати молодих хлопців у військо. І Колю також мали забрати, це він мені повідомив, коли ми знову зустрілися на нашому місці. Ми навіть через цю новину, тоді не припиняли наших зустрічей. Він сказав, що його заберуть через три дні і що він буде сумувати за мною. Можливо, якщо буде можливість то він буде мені писати. От тоді я не знала, як стримати сльози, тоді я й не змогла. Я просто розплакалась, це й не дивно в той важкий час всі були розгублені і налякані, ніхто не знав, що буде далі. І до того всього людину – моє перше кохання, забирають на фронт і хто знає чи він повернеться. Але Коля, він завжди був такий спокійний, в будь – якій ситуації. Він почав заспокоювати мене і сказав, що все буде добре і що все владнається і він скоро повернеться. Цей його спокійний тон та впевненість, заспокоїли мене. Пізніше він зізнався, насправді також був до смерті наляканий, але не показував цього, щоб якось мене заспокоїти.

Ті три дня, які в нас залишились ми проводили разом, як завжди ми просто сиділи і розмовляли в тіні біля дерев. Та нам більше нічого і не потрібно було, нам було добре вдвох. Я довго плакала, коли він поїхав і частенько приходила на тем місце, щоб посидіти та заспокоїтись трохи.

Через місяць, я отримала лист від Колі, де він писав, що в нього все добре, але йому зараз дуже важко. Писав, що дуже сумує за мною і що йому не вистачає наших розмов і що він сподівається на скору зустріч. Його листи з фронту в мене також збереглись і в нього мої. Всі вони лежать в мене в шухлядці і я час від часу їх перечитую.

Через декілька місяців в наше село прийшла німецька армія, яка забирала людей на роботу до Німеччини. І мені прийшла повістка на роботу. Я не хотіла покидати рідний дім, але мусила. Вже багато моїх подруг та знайомих забрали. Мені було дуже страшно, адже я взагалі не розуміла що мене там чекає. Нас перевозили в товарному вагоні, ми спали на дошках. Це був грудень 1942 і було дуже холодно, ми вкривалися сіном. Я переживала, ще й тому, що більше не буду отримувати листів від Колі, не буду знати, що з ним і де він взагалі, чи живий хоч.

Далі нас привезли в місто Вісбаден. Там я працювала на воєнному заводі «Опель». Ми жили у великих бараках. Їли хліб, давали чашку кави і деколи була картопля. Ми працювали на заводі по 12 годин і в місто я майже не виходила.

Весь цей час мене гріла думка, що коли я повернусь ми знову побачимось з Кольою і тоді вже все буде добре. Десь в травні 1945 року нас звільнили американці, ми повертались додому два місяці і вже в липні 1945 я була вдома. Того літа мені виповнилось 19 років. Але моє перше кохання не минуло, я сподівалась, що знову його побачу і що з ним все добре. Так і було незадовго до того, як я повернулася додому він також повернувся з госпіталю. Перед самим закінченням війни він отримав поранення і пробув в госпіталі трохи менше місяця.

День свого повернення я провела з батьками, сестрою та братом. Вони так виросли за ці три роки, які я їх не бачила. І я змінилась дуже, мама спочатку мене не впізнала. Той день ми просто сиділи з сім’єю і розповідали як ми провели ці жахливі роки.

Наступного дня в обід я все ж вирішила піти на наше з Колью місце. Подумала, а раптом він прийде? Може він також не забув? Я відчувала себе такою дурненькою. Думала, що за ілюзії? Звісно ж забув скільки часу минуло. Я прийшла і сіла під дерево, де 3 роки тому ми з ним попрощались. Посиділа напевне годину. Потім вирішила, що це все дурні ілюзії і треба повертатись додому. Але раптом я побачила, що хтось йде, кульгаючи на одну ногу. Спочатку я не впізнала його, він також дуже змінився за ці роки. Коли він підійшов до мене, я просто не знала, що сказати, він напевне також. Ми просто стояли, дивилися один на одного та мовчали.

— Чесно, я просто не знаю, що сказати, ми так давно не бачились ти так виросла стала зовсім іншою – сказав Коля

— Я також не знаю з чого навіть почати. Я якщо чесно дуже хотіла тебе побачити тому й прийшла сюди. Сподівалася що ти згадаєш про це місце.

— Я й не забував. Я ще вчора сюди приходив, думав ти також згадаєш.

Ми присіли на траву і він розповів, як провів всі ці роки, як було важко. Я також розповіла все що було. В той день на цьому місці і був наш перший поцілунок. Ми почали зустрічатися, через рік одружилися. Дідусь як і до війни працював на гранкар’єрі. Я так і не здійснила свою мрію, не вступила в медичне училище. Я працювала на полі. Згодом з’явилася твоя бабуся. Коли їй виповнилось 12 років, твоєму дпрадіду було 35 і він вже був замісником директора, а згодом і сам став директором. Тоді ми купили ділянку в селі і твій прадід почав будувати ось цей будинок.

Автор: Вікторія Гуцул


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *