РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Повернутися з пекла Іловайськ, яким його пам’ятають добровольці

Про Іловайський котел, який став справжнім пеклом для українських добровольців, знає кожен українець. Навіть  школярі, які у 2014 році були ще геть малими, і ті знають про трагічні події на Донбасі того літа. І щоб не забувати уроків, які дав Іловайськ ціною сотень життів українців, на честь четвертої річниці тих подій ми підготували для вас три історії добровольців батальйону «Донбас», яким вдалося вирватися з оточення і залишитися живими.

Спілкувалася Таня Люта

 

Сергій Ружицький, позивний «Тезка»: «Це те, що називається досвідом»

Від початку бойових дій на Сході України я не одразу усвідомив, що це не просто якісь місцеві розбірки. А коли зрозумів, що до цього дійсно причетна Росія, виникло бажання якщо не взяти участь, то хоча б не лишатись осторонь. Я подзвонив хлопцям, які пройшли Майдан і були перевірені часом, порадився з ними і поїхав у Петрівці в «Донбас».

Батальйон обирав спонтанно. Враховуючи те, що я давно займаюся мисливством і маю хороші спортивні показники, приїхав на полігон спочатку з цікавості, щоб дізнатися, як там ведеться підготовка. Подивився на хлопців, які тоді були на місці, і побачив, що це люди, у більшості з яких по дві вищі освіти. Тобто інтелігенти, мабуть, у п’ятому поколінні, багато з яких навіть зброю в руках не тримали. Пам’ятаю, як сьогодні, це було 11 червня 2014 року.

Я тоді там залишився, але через вік – 55 років – мене не хотіли брати до особового складу. Казали, що не мають права. Однак 30 червня, коли хлопців з батальйону відправляли в Ізюм, я плюнув на всі заборони і поїхав з ними. Через три дні мені видали кулемет, який я згодом обміняв на автомат і пістолет. Ще через тиждень я командував відділенням. А вже коли звільнювали Лисичанськ, був командиром штурмової групи. До речі, наша група була першою, яка зайшла у мерію Лисичанська і вивісила там український прапор.

Далі був перший бій в Іловайську – 10 серпня. День, коли загинули наші перші хлопці. І мені, якщо можна так сказати, теж «пощастило» взяти участь у тому бою. Справа така. У машині, яку мені подарували волонтери, була автомобільна рація. Вона вловлювала сигнал значно далі, ніж ручні. По ній я почув, що наші хлопці потрапили у засідку. Доповів командиру штурмової групи і отримав наказ висунутися туди, щоб помогти хлопцям. Разом з командиром взводу ми тоді вискочили двома машинами, забрали поранених і загиблих.

Вже потім, 17 серпня, виїхали на Свєтільніково. Далі була зачистка і звільнення Грабського. А наступного дня ми зайшли в Іловайськ. Там всі епізоди були яскравими. Напруження тоді стояло неймовірне. В усіх була впевненість, що через тиждень-півтора все закінчиться. У мене була особиста мотивація, щоб швидше все спинити, бо рідні не знали, де я. Там у нас таких багато було. Збиралися ввечері і легенди розповідали: один на риболовлі сидів, інший – у Чехії на заробітках, я інструктором зі стрільби тренував хлопців.

Якби сьогодні у мене був шанс щось змінити, то я був би хитрішим, розумнішим. Зробив би щось по-іншому. Може, і жертв було би менше. Але це те, що називається досвідом.

Чи був Іловайськ свідомо підготовлений владою? Скоріше за все, ні. Думаю, тоді зіграла роль проста дика безграмотність і непрофесіоналізм, який в екстремальній ситуації приніс багато жертв. Якби був професіоналізм, то ми б не мали таких умов. Більш як тиждень командування не знало, як вийти з ситуації. І лише завдяки добровольцям, які буквально тілами прикрили країну і показали росіянам, що кожен кілометр нашої землі, який вони візьмуть, буде всіяний тілами їхніх солдат, ми змогли стримати агресію.

Хлопці, які зустрічалися з росіянами і вели з ними переговори, казали, що їхні офіцери самі були в шоці. Перший день – а вони вже відправили чотири КАМАЗи двохсотих. Мабуть, росіяни думали, що їх будуть зустрічати з квітами, а їх зустріли з гранатометами і пушками. Для них це була несподіванка.

Щоб Іловайськ ніколи не повторився

Нам потрібно усунути владу, яка сьогодні керує країною, і поміняти її на іншу. У нас в офіцерському корпусі зараз багато достойних офіцерів, які пройшли війну і мають величезний бойовий досвід. Уся проблема у тому, що ці офіцери звільняються, бо у них практично немає росту, їх відкидають з армії. Залишаються ті, хто обвішали себе незаслуженими нагородами, за які отримують зірочки на погони.

Якщо змінити нинішній стан речей, змінити вище керівництво країни та армії, думаю, за 2-3 роки у нас буде одна із найсильніших армій Європи. Підґрунтя для цього більш ніж достатньо. Бо той професіоналізм, який є сьогодні у наших військових, роками загартовується на навчаннях. А в умовах бойових дій цей досвід взагалі є унікальним.

Сьогодні в країні панує своєрідна невизначеність. Немає чіткого розуміння, що робити далі. Ситуація така – ні війни, ні миру. За великим рахунком, йти на якісь компроміси і прикривати бойові дії – це капітуляція, яка означає, що всі наші жертви були марними. Як би цинічно не звучало, але найголовніше наше завдання сьогодні – зробити так, щоб наші жертви не були беззмістовними. Щоб кожен загиблий боєць чомусь навчив нас. Повинно бути розуміння цього.

Треба усвідомлювати, що вихід з ситуації один – створити міцну армію, щоб з нею рахувалися. Якщо ворог зрозуміє, що жертви, які він може понести, неспівмірні з тим результатом, який він може отримати, він просто піде. Принаймні на Донбасі це так.