Іловайськ, яким його пам’ятають добровольці. Частина 2

Іловайськ, яким його пам’ятають добровольці. Частина 2

Олександр Федорченко, позивний «Брест»:  «Було бажання дорожче продати своє життя»

На початку війни на Донбасі я дуже недовірливо спостерігав за ситуацією. Думав, пограються, і все закінчиться. Батьки тоді мені весь час говорили, мовляв, як я можу так байдуже ставитися до того, що відбувається. Але я не бачив, як мої вміння можна використати на війні. А коли в новинах передали, що 40 КАМАЗів з бойовиками перетнули кордон нашої держави, – зібрав речі і поїхав…

В армії я був механіком-водієм танка. А коли прийшов у «Донбас», танками там і не пахло. Тому пішов у БТРщики, був командиром машини БТР. У нашого підрозділу була БРДМ без озброєння. Ми називали її «броньованим таксі».

Потрапити в наш бронетанковий взвод було не так просто. Я ходив до керівництва п’ять або шість разів, переконував, що можу відремонтувати будь-яку бронетехніку. Але, як не дивно, туди відбирали тільки за віком, зростом і статурою. Повинні бути молодими, здоровими і красивими. Штурмовиків і розвідників вибирали за тими ж ознаками. Як на побачення… (сміється – ред.). Всі решта – сміття. І їх «кидали» куди попало. Але я не здався і домігся свого.

Місцеві жителі по-різному реагували на нас. Наприклад, у Лисичанську люди по три-чотири дні після визволення міста боялися виходити з підвалів. Думали, прийшли «карателі», які будуть їсти їхніх дітей. А в Іловайську місцеві вели себе зовсім по-іншому. Одного разу під час бою один чоловік запитав нас, чи можна йому перейти дорогу. У людей нівелювалося відчуття страху. Ховалися вони, тільки коли стріляли «Гради».

Словом, хтось дякував, хтось ставився вороже. Але розмовляти на якісь ідеологічні теми було марно. Ось стоїш ти зі зброєю, він киває на всі твої слова, але по очах видно, що не згоден з тобою.

Коли заходили в Іловайськ, на календарі було 19 серпня. На третій день перебування у місті висунулися в бік Зеленого, викопали окопи і розподілилися по приватному сектору, щоб не сидіти всім у школі, де спочатку була наша база. Хто розумніший був, виривав окоп прямо у дворі якогось приватного будинку і там спав. Я взагалі зробив собі бліндаж, перекрив його шпалами і виходив з нього тільки щоб поїсти. Так було кілька днів. А потім від «Філіна» надійшла команда повертатися в школу. Незрозумілий, звичайно, наказ, але ми його виконали.

У школі я спав на третьому поверсі. Коли починалися обстріли, усі бігали, як очманілі. Ось я і заліз вище, щоб спокійно поспати (посміхається – ред.). Кожен день нас засипали «Градами». А чим можна відповісти на такі обстріли? Техніки відповідної у нас не було. Тому я не реагував, коли починалася стрілянина. Максимум – перевертався з одного боку на інший. Немає сенсу кудись бігти. Де гарантія, що туди, де сховаєшся, не прилетить осколок?

Згодом до постійних обстрілів звикаєш, як до будь-яких звуків, які чуєш кожен день. Головне – не дозволяти страху сковувати тебе. Я тоді думав і про те, щоб не здохнути безглуздо…

Щодо безглуздої смерті. Після того, що я побачив під час пересування «зеленим коридором», зрозумів – моя війна тут закінчиться. І саме це розуміння викликало у мене бажання дорожче «продати» своє життя.

Мені було цікаво дізнатися, хто нас обстрілює. З лівого боку по ходу руху за посадкою побачив танк. Передав по рації, що бачу російський танк. На що чую звичну команду: «Не стріляти! Це – наші!» Чия була команда, вже не пам’ятаю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я з цим не міг погодитися. Пішов назад, сказав «Усачу» про те, що побачив, і ми разом повідомили командиру взводу «Лермонтову», що будемо «валити» танк. Він дав добро.

«Усач» вийшов з-за посадки, «торохнув» один раз з гранатомета по танку. Ми сховалися метрів за п’ятдесят. Думали, зараз він дасть відповідь. Але у відповідь була лише тиша.

Я повернувся назад. Подивився – люки танку відкриті. А сам він не подає ніяких ознак життя. Очевидно, коли ми потрапили в нього, російські військові звідти вискочили.

Тут з іншого боку піднімається ще один танк. Я кричу про це Жені. До нього якраз підійшов «Горб». І вони удвох з ручних гранатометів вдарили по цьому танку.

Ми з «Усачем» розташувалися біля зламаного танка. Ні наші туди не стріляли, ні ті. Так просиділи хвилин двадцять. Раптом дивлюся – за 400-500 метрів від нас з лівого флангу видно гусеничну броню. Вона обійшла нас і сховалася за деревами. Я кажу Жені: «Пішли, бахнемо». З нами хотів піти ще «Майор», говорить: «Пацани, почекайте мене, піду за гранатометом». Посиділи хвилин п’ять, і, не дочекавшись, пішли самі.

Йдемо, розмовляємо… Залишається, мабуть, метрів 50-100, чутно з шуму двигуна, що техніка вже близько. «Усач» говорить: «Тебе як звуть?» Я йому: «Ти що? Я ж «Брест». «Ні, як тебе звати? Я – Женя», – говорить він. «А я – Саня», – відповідаю. Так ми вперше познайомилися.

Я був упевнений, що «броню» повинна охороняти піхота. І коли ми зайдемо, нам кінець. Але яка тоді для мене була різниця, де померти – при виході з Червоносільського або тут. Підходимо ближче, бачимо дві БМД-2. Одна з них була у бойовому положенні, тобто закрита. В іншій сиділи російські військові по-похідному. Фактично вони перебували в укритті і стріляли нашим у спину.

Ми трохи розгубилися, бо очікували знищити одну одиницю бронетехніки. Тільки в «Усача» був ручний гранатомет, а у мене досвіду знищувати бронетехніку з АКС не було. Ми домовилися, що першим вистрілить Женя, а потім я.

Женя вистрілив з гранатомета, я відкрив вогонь з автомата. Одного поранив, один втік, а третього убив. Техніку не змогли завести, просто підпалили її. Полоненого передали медикам. Ним виявився 22-річний росіянин, контрактник з Калінінградської області.

Щойно ми повернулися на колишню позицію, побачили, що наших хлопців обстрілює танк. Вирішили підповзти до нього. Але почалися «мирні переговори». Так Бог вирішив, адже збити той танк і залишитися живими було нереально. Ми повернулися на позиції нашого підрозділу. Потім було 12 годин виходу з оточення, пробирання повз російську базу… Але це інша історія.

Чинній владі вигідно підтримувати стан війни

Мене часто запитують, чому сталася Іловайська трагедія. Мовляв, підрозділи готувалися до наступу і все таке. Але це лише гарне слово – готувалися. Це все одно, що третьокласникам готуватися до вступного іспиту в університет. Базових знань немає! Нас посилали в Іловайськ, кажучи, що там кілька десятків бойовиків. А там їх – тьма тьмуща!

Події Іловайська я згадую зрідка. Хіба що в розмовах з журналістами. Навіть коли з побратимами сидимо за чаркою, не люблю обговорювати різні деталі перебування на Донбасі. Навіщо воду в ступі товкти?.. Щодня гинуть люди. З обох сторін. Ці вбивства нічого не приносять. Ні нашому боці, ні тому.

Як на мене, чинній владі вигідно підтримувати стан війни з Російською Федерацією. Політика держави націлена не на її завершення, а на продовження. Адже це вигідно абсолютно всім, хто навчився заробляти на війні. Проте й ми повинні розуміти, що влада робить рівно стільки, скільки ми дозволяємо їй робити. На жаль, наша країна тільки у першому класі. А нам дорости хоча б до п’ятого.

Навіщо відвойовувати Донбас

Ми не за територію боремося, а за злам радянської – КГБешної – системи. Ці землі зараз не мають ніякої цінності. Там все всипане осколками, мінами, снарядами. Заводи знищені, розпиляні на металобрухт. Інфраструктура в занепаді. З огляду на менталітет людей, які живуть на Донбасі, розруха там буде ще довгий час.

Думаю, з часом ситуація врегулюється сама собою. Нам зараз щосили потрібно побороти внутрішніх ворогів – корупцію, олігархів. 20 років одні політики обмінюються з іншими місцями, називаючи себе то владою, то опозицією. Всіх їх треба гнати в шию. Призначення на високі посади повинні проходити через відкриті конкурси. Поки цього не станеться, нічого не зміниться, і війна не закінчиться.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *