Покликання — волонтер. Історія Олени Вовк

Покликання - волонтер. Історія Олени Вовк

Зараз ми часто чуємо слово «волонтер». Якщо подивитися в словнику, волонтер — це людина, яка добровільно займається безоплатною суспільно корисною діяльністю. І зараз наша країна як ніколи потребує таких людей.

Олена Вовк — волонтер, один із засновників організації «Схід та Захід разом». Олена разом зі своїм братом Дмитром Гончаренко доставляє гуманітарну допомогу нашим бійцям на фронт.

З чого Ви почали свою волонтерську діяльність?

— У 2014 році, коли у Харкові з’явилися перші поранені, ми відразу поїхали в госпіталь і допомагали хлопцям. Тому перша моя волонтерська робота полягала в тому, що я приходила в госпіталь до поранених, ну а далі вже, знаєте, як по колу, пішло-поїхало: після Попасної слідом з’явилися поранені в дуже великій кількості, далі ми почали збирати допомогу, і вже самостійно їздити в АТО.

Як ви збираєте кошти?

— З 2014 року у нас є пункт, розташований прямо на вулиці. Ми один раз на 7 днів, раніше стояли тричі на тиждень. Люди приходять, приносять допомогу. Також збираємо гуманітарку в інтернеті та в соціальних мережах. Крім того, дуже допомагають особисті знайомі та друзі — люди, які нам довіряють. Іноді витрачаємо власні кошти.

15356118_229642364138129_353956611_n

Якщо порівнювати з 2014 роком, люди стали менше допомагати або більше?

— Звичайно, все змінилося. У 2014 році люди допомагали більш масово. Вони приносили стільки продуктів і речей, що ми могли відразу завантажити дві машини і відразу відвезти все на фронт. Ми їздили по три рази на тиждень. Зараз допомагають менше …

Які категорії населення допомагають найбільше?

— На акцію зазвичай приходять наші знайомі та друзі. Також дідусі та бабусі, які живуть в цьому районі. Молодь не приходить (якщо мова йде про людей 20-25 років, то вони допомагають найменше).

Ви мали можливість поспілкуватися з місцевим населенням в зоні АТО? Як вони ставляться до волонтерів та до українських бійців?

— Все дуже індивідуально. Одним словом, як скрізь. І в Києві, і в інших містах можна зустріти різних людей — одні підтримують, а інші ставляться негативно. Є ще третя категорія — це люди, які просто стоять осторонь. Також і в зоні АТО є люди, які готові допомагати бійцям. І на території бойових дій є волонтери — серед місцевого населення. І в Дебальцевому у нас були волонтери, які допомагали бійцям, потім ми їх виводили разом з солдатами. У Донецьку були бабусі-помічниці, через нас все передавали в аеропорт.

Крім того, ми намагаємося приділяти увагу дітям. Завжди, коли вирушаємо в зону АТО, беремо щось і для дітей. У 2014 році взагалі був пік, коли переселенці ще не переїхали, було дуже багато маленьких дітей, ми їм дуже сильно допомагали. Зараз більше підтримуємо сім’ї загиблих. Просто так склалося історично. Також співпрацюємо з діаспорою Голландії. І на Новий рік кожній дитині особисто буде відправлений подарунок з Голландії.

З якими країнами ви ще співпрацюєте?

— Крім Голландії, також у нас є друзі в Канаді і в Америці. Це не державна допомога, це особисті відносини з конкретними хлопцями. Це наші друзі чи якась невелика діаспора. Вони допомагають грошима і речами.

Я знаю, що ви берете участь в організації проекту «Ігри героїв». Розкажіть, будь ласка, про мету цього проекту.

— У нас дуже багато людей, які отримали серйозні травми після війни. Це люди, про яких держава не турбується. Волонтери організовують різні виставки, концерти, щоб зібрати гроші на подальше лікування. Я зіткнулася з тим, що є дуже багато хлопців-інвалідів війни, про яких просто забули. І завдання цього заходу — об’єднати наших хлопців і показати, що життя триває. Адже крім того, що вони отримали поранення і втратили частину тіла, вони ще й мають психологічні проблеми. І можуть залишитися зі своєю проблемою сам на сам. Ми їм максимально допомагаємо нормально розвиватися і повноцінно жити. Ось це і є наше завдання.

Яка Ваша роль в організації змагань?

— Взагалі це проект «Сила нації». Його створили наші друзі і ми прийшли їх підтримати. Одні змагання ми провели в Маріуполі. 11 грудня — в Києві, а в січні буде Полтава. А далі — куди запросять. Ми шукаємо спонсорів і допомагаємо все організовувати.

anons-2

Які у Вас враження від змагань?

— Хлопці дуже сильні духом, дуже сильні морально. Вони з’їжджаються в якесь одне місто з усією України. Ми вже як сім’я, багатьох я знаю ще з зони АТО. Можу розповісти вам одну історію … Після змагань в Маріуполі двоє бійців розвідки 92 бригади, почувши, що я повертаюся на передову, як діти, бігали, хапали мене за руки і просили взяти з собою. Моє серце не витримало.

Коли ми приїхали в розвідку 92, я вискочила з машини, хлопці були щасливі побачити мене. Як раптом відкриваються задні двері і виходять їх побратими, ці емоції не передати. Дорослі хлопці, розвідники, вони просто плакали. Плакали, бо останній раз бачилися, коли ті тільки отримали поранення, коли їх забирала швидка. А інші не могли просто уявити, що вони ще раз потраплять в зону АТО і побачать свого командира, своїх товаришів. Вони раділи, як діти, а ще жартома говорили «Олена, ти привезла нам найкращу гуманітарку». Хлопці сиділи десь дві години і я не могла розійтися. Я бачила, що вже темніє і потрібно виїжджати, тому швиденько посадила їх в машину, але вони не хотіли їхати. Так і сказали: «Ми залишимося тут, на протезах будемо воювати». Я і зараз часто згадую ту зустріч, бо це дійсно була величезна кількість емоцій і переживань. Вони — дійсно одна команда, якій довелося багато через що пройти.

Чи були якісь небезпечні ситуації?

— Звичайно, було таке. Ми багато разів потрапляли під обстріл і під танкове бомбардування. Але, напевно, нас бережуть ангели. Все одно ми вже добре знаємо всі дороги, знаємо всі поля, знаємо всі кущі. Ми три роки вже там, на передовій. Якщо знаємо десь небезпечні дороги, намагаємося їх об’їжджати. Були ситуації, коли хлопці просили не заїжджати, тому що вже почався бій. У Широкиному була ситуація … ми приїхали, а тут вже почалися обстріли і не було сенсу повертатися назад. Тому що снаряди просто перелітали нас і треба було їхати вперед, до укриття.

В Щасті — аналогічно, була ситуація, коли я ходила по той бік блок-постів, щоб забрати дітей. Це умова сепаратистів — щоб діточок забирав волонтер. Також у Станиці Луганській. Ти йдеш і знаєш, що снайпери ціляться в тебе. Але варіантів не було, ходили, забирали, робили.

Автор: Вікторія Гуцул


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *