Олег Ковалишин: у пошуках героя та справедливості

Олег Ковалишин: у пошуках героя та справедливості

Він киянин. Мав вищу освіту, хорошу роботу, квартиру, батьків та сестру. У нього було все, що потрібно людині для щасливого життя. Але іноді почуття обов’язку та палкий патріотизм у серці роблять своє і штовхають людей на справжні подвиги, як за часів лицарів. Не дарма він захоплювався лицарськими поєдинками. Про нього нам розповіла його мама – Галина Григорівна. А ми, в свою чергу, дізналися про те, як змиритися із смертю сина, тіло якого так і не знайшли, а на додачу довести усім, що він справжній герой.

            Коли рішення стає несподіванкою

У нього було все. Але все ж таки він пішов воювати. Нічого не говорив мені про своє рішення. Я про це дізналася тільки за дві години до його від’їзду у Дніпро, де дислокувався батальйон «Донбас». Завжди знала, що мій син патріот. На Майдані перебував постійно. Вдень працював, а вночі біг туди допомагати. А 19 лютого рано-вранці його уламком світло-шумової гранати поранило в обидві ноги. Вже тоді події стали для мене несподіванкою. Але, мабуть, саме вони і стали фундаментом свідомого рішення, яке він прийняв. А не говорив, мабуть, нічого, щоб не хвилювати мене. Адже навіть, коли вже їхав в АТО, рани на ногах ще не зажили. Бо вони були серйозними – частина м’яза вирвана, тому й довго загоювалося. Але це не стало Олегу на заваді.

В АТО Олег пішов 16 квітня. Хоча до цього був абсолютно цивільною людиною, жодної військової підготовки у нього не було. Навіть мав білий білет і був звільнений від військової служби, бо мав дуже поганий зір. Коли він мені сказав, що їде в батальйон «Донбас», то я йому сказала: «Хвилиночку, по-перше, ти не вмієш стріляти, а по-друге, у тебе ж зір «мінус десять». Впадуть десь окуляри – і ти вже сліпий, як кріт». А він мені відповів на це: «Нічого, мамо, стріляти навчуся. А як окуляри впадуть, то я їх підніму і знову одягну».

Зараз зрівнюю його слова з собою і згадую, як одного разу ще за часів Майдану запитала у нього: «Олежику, невже тобі не страшно? Там стріляють, можуть в обличчя попасти, поранити, а можуть і гірше – вбити». Тоді якраз все горіло палало, оці останні страшні дні. А він мені й каже: «Ні, мамо, не страшно. Якби ти тут була, то теж би не боялася». Розумієте, ці хлопці, вони якісь зовсім інші.

            Коли Райдер стає Рейдером

У мого Олега була мирна професія, він закінчив Національний економічний університет. Але я розумію, що вона не поглинала його. І для почуттів він десь з 16–17 років займався лицарськими боями. Наприклад, був запрошений на реконструкцію Грюнвальдської битви. І це для нього було дуже цікаво. Він там навіть мав свій позивний – Райдер, тобто вершник. Вирішив собі на війні теж взяти цей позивний. Але хлопці такого слова не знали, тому називати його Рейдером.

            Чорна звістка

Провоював син недовго – 36 днів. Прибув у батальйон 17 квітня, а 23 травня вже загинув. Це був їхній перший бій і перші втрати. Одразу п’ятеро хлопців загинуло, а дев’ять поранило. Це якраз за два дні до виборів було. Їхали у Донецьк, щоб охороняти виборчі дільниці, але так і не доїхали. Потрапили у засідку в селі Карлівка за 18–20 кілометрів від Донецька.

Про смерть Олега ми дізналися з Інтернету. До того кожного дня зідзвонювалися, правда, він не щодня міг із нами говорити. Але коли він замовк і взагалі не відповідав, ми зрозуміли, що сталася страшна біда. Якраз почули новини, що невеликий загін батальйону «Донбас» (їх було там 15 чи 25 людей) потрапив у засідку, що серед них є загиблі. Ми кинулися щось робити – написали заяву в СБУ, в міліцію, куди тільки можна було, туди й писали. Детально описали що, де і як. Бо у двох словах, коротко про те, як все сталося, нам розповів боєць Рамзан. А детальніше про все вже хлопці розказали, коли батальйон «Донбас» на початку червня приїхав у Київ оформлятися у Нацгвардію.

Держава взагалі ніяк мені не повідомила про смерть сина. До цього часу. Хоча вже більше трьох років пройшло, а всі мовчать, і мовчать. Навіть офіційного повідомлення про загибель нема. Дивно, що у нашій країні немає людей, які б розуміли, що треба повідомити батьків чи родину про таке.

            Засідка та пошуки героя

Спочатку я сама шукала Олега. Ми знали, що коли їх обстріляли, то вони кинулися стріляти у відповідь. У сина була автоматична гвинтівка, а з ним був ще снайпер зі снайперською гвинтівкою. То вони удвох і забігли до кемпінгу, який був поруч. Піднялися на верхній поверх, щоб краща видимість була для стрільби, а по них з гранатометів почали гатити. А у них же не було ніякого важкого озброєння. Вони збігли на нижній поверх, щоб вберегтися від обстрілів, і опинилися в приміщенні кафе. В такому чисто допоміжному приміщенні, де їх закидали гранатами. Всього їх було четверо, двоє вижили і зуміли звідти вибратися. А Олежика поранило спочатку в голову. Але мені сказали, що було не сильне поранення, бо перев’язав її і далі відстрілювався. А потім розірвалася граната в ногах, яка перебила чи то хребет, чи то артерію. Я питала у хлопців, чому вони думають, що Олег помер, чи закрили вони йому очі. А вони кажуть, що він лежав головою вниз і більше не відзивався, не рухався, тому й очі не закрили.

Вони відстрілювалися, потім зрозуміли, що щось треба робити, і двом все-таки вдалося вибратися з того пекла. Там одного хлопчика поранило, кровотеча була. Було зрозуміло, що він просто стече кров’ю, а у них нічого не було, навіть бинтів. Їх всіх оточили у тому приміщенні. І якась людина ззовні сказала: «Я русский офицер. Если вы не с Правого сектора, выходите, вам ничего не будет». Так цей поранений хлопчик вийшов і його тут же пристрелили. Він тільки встиг переступити поріг. А Олежик сказав, що виходити не буде і здаватися теж. Так і залишився там.

Пошуки справедливості

Так як держава мовчить і жодної звістки про смерть сина навіть не думає надсилати, то мені порадили подавати в суд. Потрібно було, щоб за відсутності будь-якої інформації про сина та його смерть, суд визнав його загиблим. Я дуже довго не хотіла цього робити, не могла прийти в себе. Але через півтора року все ж таки подала в суд. Сьогодні його офіційно визнано загиблим 23 травня 2014 року. Були свідки, нотаріальне підтвердження. І на основі показів свідків – тих хлопців, що були поряд, що були в загоні, які знають що, де і як, десь через два з половиною роки мені видали «Посвідчення члена родини загиблого». Хоча перед цим я пережила ще один суд, який мав визнати Олега «учасником бойових дій». Отакі в нас порядки, отака в нас країна.

Нагородили сина посмертно, але це нагороди від Києва. Від держави взагалі нічого немає. І я вважаю, що це взагалі безбожно, бо так не можна. Ці хлопці – герої. Коли патріоти йдуть захищати землю, а військові чиновники сидять на місцях і не рухаються, я вважаю, що це соромно. Це величезний сором для країни. Вони ж розуміють, що сидять собі тут тихенько в Києві, а в той час хлопці воюють. Син мені казав: «Мамо, якщо я не піду, не піде батальйон, в який я їду, то через два тижні вони будуть тут, у Києві, і будуть все руйнувати і вбивати. Ми повинні стати там». Як на мене, то це рішення розумної людини. Але, хто йде перший, той гине. Знаєте, як кажуть, герої завжди гинуть…

Автор Тетяна Люта


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *