РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

«Ніколи в житті не думала, що в Україні буде війна»

У минулому номері ми вже розповідали про Альону – військову, яка у свої 45 років пішла добровольцем до батальйону «Донбас», де і досі проходить військову службу на Сході України. Це продовження історії життя Альони та її роздуми про цілі та права жінок-військовослужбовців на війні.

Про те, як потрапила в армію і в АТО

Довго я служила у бригаді «Барс» у складі внутрішніх військ МВС України, а точніше в тій військовій частині, де потім базувався батальйон «Донбас». Але у 2010 р. звільнилася, бо зарплати на той час були маленькі, а мені потрібно було піднімати сина на ноги. У 2014 р., коли почалися бойові дії, трохи займалася волонтерством, їздила по всьому Сході України. Під час цих поїздок був момент, який мене як військову людину сильно зачепив. Це було, коли я приїхала у Маріуполь саме до аеропорту, а там шість хлопців-строковиків з тієї роти, де я свого часу проходила службу. Двоє із них – один капітан розвідроти Лавриненко, а другий солдат-строковик, з яким ще я служила, який за цей час вже дослужився у ВВ до майора, –  загинули. Для мене це був найстрашніший момент. Адже я їх пам’ятаю молодими, красивими хлопцями. А тут вони мертві. Саме тоді я й подумала: «Ти ж жінка вже стара, чому сидиш, якщо щось вмієш?!» Хоча розуміла, що в тилу теж дуже важливо допомагати, щось привозити хлопцям. Я тоді якраз місцевим депутатам не давала спокою, бігала, просила хоча б бушлатами допомогти. Саме осінь починалася. Серпень-вересень на вулиці, я приїхала, а хлопці майже роздягнуті. Тоді з одягом було важко. Отже, приїхала, а там в аеропорту хлопці молоді по 19 років, які, до речі, добровільно написали рапорти у своїх частинах про те, що готові поїхати в зону АТО і виконувати бойові завдання. Для мене саме це було важливо. Тоді я зрозуміла, що щось вмію, щось можу, чимось допоможу, і сказала собі: «Все, я прийняла рішення». Пішла у військкомат у Вишгородському районі м. Києва, за півтора дні пройшла медкомісію. Через декілька днів вони мені телефонують: «Альона Василівна, приходьте, вас забирають в 11-ий територіальний батальйон». Я приїжджаю і кажу: «Який 11-ий територіальний?! Я йду з «Донбасом». А батальйон «Донбас» я обрала, бо вже у листопаді 2014 р., коли я прийшла,  то у них був справжній патріотизм і статус, який вони своїм героїзмом заробили. І, що найстрашніше, ціною людських життів. Останнє питання від голосу у слухавці було: «Ви що божевільна?» А я кажу: «Ну, може частково і божевільна. Але я не хочу відсиджуватися десь у тилу, я хочу йти на передову».

Мої батьки не знали, що я пішла воювати. Коли ми були в Дебальцево, то нам телефон не дозволяли вмикати. Сказали просто: «Не треба цього робити. Вас вираховують». І тиждень у мене був телефон вимкнений. Якщо на місці постійного дислокування у Лоскутівці я ще хоч якось могла телефонувати батькам, то в цей період – ні. Звісно, вони здогадалися, що щось тут не так. Адже, щоб не хвилювалися, я їм казала, що мене мобілізували у військкоматі, що зараз проходжу перепідготовку на полігоні під Києвом. Але правди не знав ніхто. Навіть мій син, який у мене кадровий військовий.

Батьки у мене геологи, романтики по життю. 36 років на Чукотці пропрацювали. Я сама в Росії народилася, 20 років теж на Чукотці прожила. Мабуть, ще з тих часів в мене дух і загартувався. Дякувати Богові, здоров’я ще дозволяє по 5 км вдень бігати у мої 45. Коли молодою приїхала з Чукотки до Києва, то на той час моя сестра вже служила у ВВ. Одного разу ми удвох пішли в тир. Я взяла зброю і зробила один постріл, другий. У цей момент у тир прийшов заступник командира бригади по бойовій підготовці й мені сказав: «Слухай, у тебе талант, давай ми тебе призвемо». Я спочатку сумнівалася, а потім таки погодилася. А от призивали мене досить довго – аж 8 місяців. За той час вже встигла і попрацювати, і з роботи звільнитися. А потім так неочікувано повідомили з військкомату: «Альона Василівна, ми вас чекаємо». І якось так пішло само. Аж до 2010 р. дотягнула. Звільнилася після закінчення контракту. Ніяких зауважень на службі не мала. Все у мене було нормально і з бойовою, і зі спеціальною підготовкою. Я була відмінником. Але так, як я одна виховувала сина, а зарплату отримувала маленьку, то моїх коштів не вистачало на забезпечення нашої сім’ї. В цей час отримала пропозицію з приватного детективного охоронного агентства. От я й перейшла на іншу роботу, де стала отримувати більше грошей. На той момент мені потрібно було допомагати своєму синові.

Коли я звільнялася з армії, то сказала, що ніколи в житті більше до неї не повернуся. Але тепер я зрозуміла, що ніколи не можна казати ніколи. А прийшло це розуміння в 2014 р., коли я таки знову повернулася мобілізованою до армії. Нещодавно мене одна журналістка із Нацгвардії питала: «Альона Василівна, от у вас же будинок під Києвом є. Переводилися б ви вже туди, чого тут сидите?» А я відповіла, що прийшла сюди зовсім з іншою метою. Я прийшла з метою зайти в Донецьк. І буду залишатися у частині доти, доки цього не станеться. Доки не створимо бригаду Нацгвардії, не звільнимо Донець і Луганськ. І тільки тоді з чистою совістю я зможу поїхати до себе додому. Ця молода журналістка питає про те, звідки у мене така сила духу. А я їй відповідаю: «Це, звісно, голосно сказано, але це дух патріотизму. У мені тече українська кров. У мене тато українець, мама українка. І навіть попри те, що я прожила в Росії 20 років, для мене важливо, що це моя земля, а мою землю у мене не має права ніхто відбирати. Тут моє коріння, і я цю землю буду захищати до останнього». Я ж ніколи в житті не думала, що в Україні буде війна. Можу сказати, що навіть у 2004 р. такої думки не було. Тоді була Помаранчева революція, я служила у ВВ. Нам доводилося стояли на Майдані. Мене тоді по три доби вдома не було, бо я у спецназі служила. Але навіть тоді такої думки не було, думки про війну.

Про цілі на цій війні

Ненавиджу політику і не граю у жодні політичні ігри. Це не для мене. Я військова людина, яка поза політикою і повинна виконувати бойове завдання, що поставлене переді мною. Всім і завжди кажу, що прийшла на війну не заради політичних цілей.

У мене є інша ціль – дійти до Донецька і створити там бригаду Нацгвардії на 3000-4000 осіб. Щоб ми там були як представники від усієї України, щоб люди, які там живуть, відчули, що ми разом, що ми єдині, і не потрібно слухати ніяке російське телебачення. Щоб до люди самі зрозуміли, що бути єдиними і жити на своїй землі важливіше за все. Але якщо не хочеш ти жити на своїй землі і вважаєш, що Путін сильніший, то прошу дуже, тебе ніхто не тримає. Живи собі в Росії, я ж не проти. Я народилася в Арктиці й скажу, що там стільки земель пустує, повірте мені, там такий фронт роботи, що їдьте туди і піднімайте там економіку, нехай вам дадуть землю, якусь хатинку, а ви працюйте, будуйтеся, розвивайте цей край. А для себе я хочу будувати свою Україну. Хочу, щоб це була держава з великої букви. Хочу, щоб діти – покоління, якому ми дали життя – жили у державі, яка прославиться на весь світ. І я знаю, що ми цього доб’ємося. Моє покоління, яке колись жило в СРСР, зробило велику помилку і тепер ми й повинні виправляти її. Бо це ми сиділи в ідеології, якою нас завжди травили. А вона ж писана-переписана так, як це було потрібно. І найголовніше, що нам запихали у голову цю викривлену ідеологію, а ми її приймали і досить-таки довго. Але коли наші діти повстали, піднялися і сказали, що хочуть жити в іншій країні, то для мене стало дуже важливим виправити ту ситуацію, в яку ми загнали нашу країну.

Про жіночність армійської професії та рівність прав

Я б не сказала, що військовослужбовець – це нежіноча професія. А щодо жінок, які йдуть в армію, то ними, мабуть, керує материнський інстинкт. Коли ми були в Дебальцево, то було дуже багато поранених хлопців, які кричали від болю. Ти їм кажеш: «Не кричіть», – і витягуєш ті уламки з тіла. А вони тобі кричать, що ти жорстока. Так, може це й жорстоко, але вони ж потім ще й дякую за те, що ми – жінки – з них ці уламки повитягували. І в той момент якось одразу дух піднімається. Усвідомлюєш, що коли ти надав допомогу людині, то це вже добре. А якщо цим врятував хоча б одне життя молодому хлопцеві, оцією своєю присутністю, то вже недарма прожив життя. Може, колись чиясь матір тобі за це подякує. А це дуже важливо. Особисто мені не потрібна грошова винагорода, просто скажіть добре слово і цього буде достатньо.

В армії немає жодної нерівності у правах між чоловіками і жінками. Виконання всіх статей уставу однакове для всіх. Це я точно знаю. Навіть своєму штатному командирові кажу, що коли почнеться наступ, то не дай Бог, щоб він додумався видавати якийсь наказ, яким би звільняв мене від участі у бойових діях. А він відповідає: «Добрий день, а що ти тут робити будеш? Сидіти?» Я йому на це й відповідаю, що піду в роту, отримаю автомат, який за мною закріплений, і буду воювати. Він додає: «Я в тобі навіть не сумнівався. Навіть не намагався тобі цього запропонувати». Тому я точно знаю, що буду на рівні з чоловіками, і це не обговорюється. Ніхто не намагається обмежувати права жінок. Навпаки, жінки-військовослужбовці користуються повагою і авторитетом серед чоловіків. Переконана, що багато із них стануть пліч-о-пліч із чоловіками-військовослужбовцями і будуть воювати за нашу Україну.

DSC_0035

Автор: Тетяна Люта