Ніхто на цій землі не житиме вічно

Ніхто на цій землі не житиме вічно

Коли у процесі виховання батьки закладають у свого сина правильні цінності та принципи, є дуже великий шанс, що з маленького хлопчика, який в дитинстві ховався за маму, виросте відважний чоловік, який, заради своїх рідних та Батьківщини, готовий віддати найцінніше – власне життя. Саме таким виріс Максим Сухенко. Після анексії  Криму він добровольцем пішов на війну, бо не знав, як у цій ситуації можна діяти по-іншому. Про те, як тайком поїхав на Донбас та чим на війні допомогло його хобі, нам розповіла мати загиблого героя Ніна Степанівна.

Юний хімік

У школу Максим пішов, коли йому ще не було семи років. А тоді всі діти йшли до школи саме у сім. Проте це не заважало йому старанно вчитися. Скільки пам’ятаю, він завжди був хорошистом. Коли почали вивчати хімію та біологію, Максим сильно зацікавився цими предметами, тому ми вирішили перевести його у спеціалізовану школу. Після закінчення хімічного класу питання про вибір професії вирішилося швидко – Максим вступив до університету на хіміка. Проте довго там не провчився і вже на другому курсі перевівся на іншу спеціальність, яка була безпосередньо пов’язана з комп’ютерними технологіями. Тоді їхній розвиток якраз лише починався і це для нього було щось нове та цікаве.

Ночі на Майдані

Коли розпочалася Революція Гідності, він долучився до Правого сектору. Хоча я про це навіть не знала. Точніше знала, що він ходить на Майдан, що він там постійно допомагає, але що саме там робить він казав лише моїй старшій доньці.

Одного разу прийшов до мене, а я йому кажу, що якось дуже стомлено виглядає. Він тоді відповів, що нічого страшного, все пройде. А як виявилося потім, то вже донька мені розповіла, що саме тоді він цілісіньку ніч провів на Майдані, а після того мене провідати заскочив.

Потім Максим вже сам мені розповідав, що під час Революції чергував на Одеській трасі разом із хлопцями на пропускному пункті. А ще разом з іншими патрулював райони міста по вечорах і вночі. Тоді часті підпали машин активістів у дворах ставалися, то вони намагалися своїми чергуваннями цьому запобігти. Казав, що і молоді хлопці приходили, і чоловіки, і навіть люди старшого віку, бо страшно було всім.

 

Народжений для боротьби

Коли у 2014-му Росія анексувала Крим, Максим одразу у травні пішов до військкомату, щоб його взяли добровольцем до війська. До цього в армії він не служив і досвіду якихось бойових дій не мав. Щоправда, 10 років займався страйкболом, був одним із найкращих гравців, тому вмів влучно стріляти. Окрім цього у нього були водійські права, тому у військкоматі йому сказали, що буде водієм. Водієм він бути не хотів, казав, що раз вміє вправно стріляти, то повинен саме цим і займатися. Тому вирішив одразу піти на полігон у Нових Петрівцях, де тоді проводили навчання для добровольців.

Він теж пішов туди начебто на навчання, але вийшло по-іншому. Коли почав розповідати багато про оснащення армії, про зброю, яку він дуже добре знав, його зробили інструктором. Скажу так – Максим завжди цікавився цією темою. Знав не лише про українську армію, а й про інші армії світу, про їхні особливості та специфічні види зброї. Таке враження складалося, що людина народилася саме для цього. Взагалі я дивувалася, коли бачила, як він влучно стріляв. Завжди питала, для чого йому це все.  А він відповідав, що коли щось почнеться, він обов’язково піде і тоді вже вмітиме захищатися.

Свідомий вибір дорослого чоловіка

Коли він йшов до військкомату, то казав мені: «Мамо, я хочу піти». Якщо чесно говорити, то я думала, що його нікуди не візьмуть, але вийшло навпаки. Я навіть не знала, коли це сталося. Це було абсолютно без мого відома, без відома дружини. Бо як вона з дітьми, так і я тоді були у відпустках. І ось одного дня він просто подзвонив і каже: «Мамо, я на Донбасі».

Для мене це стало трохи шоком, хоча ще до цього він постійно казав мені: «Я не буду сидіти у підвалі і так, як жінки, чекати, що вони прийдуть до мого дому. Я не хочу, щоб ви, мої діти та дружина ховалися по підвалах. Ми народилися чоловіками саме для того, щоб захищати вас». Я розумію його мотивацію і прийняла його вибір. Переконувати сина у чомусь протилежному не було сенсу. Це ж не маленьке дитя, що взяв за руку і сказав: «Не роби цього!» Це дорослий 33-річний чоловік, який чітко озвучив, що «не буде сидіти, а буде боротися, щоб ми не ховалися і були у безпеці». Єдине, що я змогла на це відповісти, були слова «хай Бог благословить».

Щоб ми не хвилювалися за нього, щодня дзвонив. Мені до себе дзвонити не дозволяв. Вже потім я дізналася, що він дуже часто був, як вони називали, «у секреті». То ніби як розвідка своєрідна. Тому мені дзвонити до нього було заборонено, він це робив сам. Коли знав, що йде на завдання, завжди попереджав про це. Або дзвонив, або смс надсилав, що «мене не буде 2-3 дні, не переживай».

Захищатися до останнього

Сталося це 29 серпня 2014 року, коли вони на «Богданах», на яких їх привезли в АТО, виходили, так званим, зеленим коридором. Сепаратисти ті автобуси просто розстрілювали. Від цього почалися загорання і хлопці на ходу вискакували із них. Саме під час цього Максима і поранили. Куля попала йому прямо у пахову вену, тому кров била дуже сильно. Хлопці затягнули його у покинуту хату. Він там і лежав, поки вони відстрілювалися. Один із побратимів, який надавав йому медичну допомогу, розповідав, що навіть взяв спеціальний порошок, який зупиняє кровотечі, насипав у рану, але не знав, що її потім треба було потримати, щоб утворився згусток крові. Тоді мало уваги приділяли тому, як правильно надавати першу медичну допомогу. І навіть ті, у кого був цей порошок, не вміли правильно його використати. А це могло б врятувати декілька життів.

Один із хлопців – Коля – під час обстрілу зайшов у хату, де залишили сина, і побачив, що у нього в руках граната. Казав, що налякався, бо не зрозумів, для чого вона йому. А Максим тоді відповів, що подумав, ніби росіяни прийшли, і хотів підірвати себе разом із ними. Коля забрав у нього гранату, покликав хлопців, і вони на простирадлі перенесли його в жилу хатину, де було ще четверо поранених.

Інший побратим розповідав, що зайшов до Максима подивитися, як він, і бачив, що вже надто блідий. Думав, що помер. Підійшов до нього, щоб забрати із рук кулемет, а він заговорив: «Не забирай. Краще до вікна мене підтягни. Я буду стріляти, а ви відходьте». Буквально за 10 хв після цих слів Максим помер. Хлопці занесли його у підвал і попросили місцевих, щоб ті його поховали. У той день разом із ним загинуло ще п’ятеро хлопців – четверо, разом із Максимом, із батальйону «Миротворець», один з батальйону «Херсон» і один, по-моєму,  із батальйону «Світязь». Це все було на хуторі з чисто українською назвою Горбатенко.

Тіло сина мені привезла місія «Евакуація 200». Вони навіть зробити фото могили, коли ексгумували тіло.  Розповідали, що люди добре поставилися до загиблих хлопців. Зібрали їх разом і поховали на кладовищі. Нічого не написали на могилі, тому місії довелося питати у людей, де саме їх поховали наших військових. Вже 15 вересня я знала, що сина везуть додому. А перепоховали його ми 21 вересня на Лук’янівському кладовищі.

Ніхто не житиме вічно

Я бачу, що ця війна вигідна як з тієї сторони, так і з нашої. Ніхто не старається її закінчити. Адже з такою країною, з агресором, як ми його називаємо, потрібно розірвати усі стосунки. А ми з ними торгуємо, бізнес налагоджуємо, вугілля купуємо. Мені здається, що ця війна настільки вигідна нашим політикам, що навіть словами не описати. Саме тому важко сказати, коли все це закінчиться.

Як на мене, то найгірше у цій ситуації те, що люди звикли до стану війни. Вони живуть тут мирним життям і навіть не усвідомлюють чи не хочуть усвідомлювати, що у нас йде війна. Часто люди питають мене: «Чому ви послали сина на війну?» А я їм відповідаю, що я не посилала його нікуди. Це свідомий вибір Максима – піти і захищати Україну, захищати своїх дітей, батьків. Не могла я йому нічого сказати. Та й він мене не питав. Просто поставив перед фактом: «Мамо, ти ж знаєш, я не буду ховатися». Чоловік його питав: «Ти ж знаєш, Максиме, що це смерть може бути?» А він впевнено відповідав: «Так, знаю. І нічого страшного у цьому немає. Ніхто на цій землі не житиме вічно».


Больше интересных материалов

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *