Наше майбутнє — лише у наших руках

Наше майбутнє - лише у наших руках

Новини не створені для того, щоб говорити про щось хороше. На жаль, але такі українські реалії. Тому поза увагою тисяч українців залишаються речі, які надихають робити щось більше, які своїм прикладом показують, що зміни починаються з малого, а кожен із нас може до них долучитися.

Про те, як українські військові змінюють свідомість людей, вкладаючи у філософію життя новий зміст, та як вдосконалити життя маленького містечка своїми зусиллями, у нашому матеріалі.

Спеціальні підрозділи цивільно-військового співробітництва ЗСУ або,  як їх називають у народі, «сіміки» (від «civil-military cooperation») – це люди, які не є класичними військовими у нашому розумінні. Їхня діяльність має три основні напрямки, які напряму не пов’язані із веденням бойових дій. Це організація взаємодії між місцевими, військовими та органами влади, допомога населенню та підрозділам ЗСУ, а також сприяння СБУ в обміні полоненими та ексгумація тіл загиблих на окупованій території.

Працюють «сіміки» на Сході за ротацією по чотири місяці, що є оптимальним часом, аби збагнути ситуацію навколо, попрацювати, а потім передати свої справи наступній групі. Але є у військових і ротації, які вимірюються тижнями, – для тих, хто працює з ексгумацією та вивезенням тіл.

стр6_наше майбутне4

Попри те, що у «сіміків» багато функцій та завдань, найголовнішими із них, на наш погляд, є налагодження нормального контакту між військовими і мирним населенням. Людей із цивільно-військового співробітництва спеціально навчають не лише тактичній медицині, що може знадобитися будь-якої миті, а й правилам поведінки з агресивно налаштованими місцевими мешканцями та навіть веденню переговорів з бойовиками. Можна сказати, що «сіміки» – це ті люди, котрих ми неодноразово бачили у фільмах про миротворчі операції. Вони допомагають місцевим із продуктами, питною водою, вирішенням якихось елементарних потреб. До прикладу, лише за 2015 рік підрозділами цивільно-військового співробітництва надано більше 2,5 тисяч тонн гуманітарної допомоги – харчування, засобів гігієни, книг. Усі ці речі не закуповуються «сіміками» безпосередньо, бо вони не володіють фінансовими ресурсами для цього. Збір допомоги організовується через Мінсоцполітики, різноманітні благодійні та громадські об’єднання. Підрозділи, по суті, виконують лише роль посередників між тими, хто надає допомогу, та тими, хто її потребує.

Сьогодні військово-цивільні підрозділи є при половині бригад зони АТО. У кожному щонайменше по два військовослужбовці, які допомагають командиру бригади виконувати завдання щодо співпраці з місцевим населенням. Та й загалом завдання «сіміків» – дати змогу цивільним долучитися до відновлення регіону в постконфліктній ситуації. Саме тому у більшості випадків вони стараються залучати до своєї діяльності сторонніх спеціалістів. До прикладу, цивільних психологів чи журналістів.

Ще однією важливою деталлю є те, що приблизно 30-35% «сіміків» – жінки-військовослужбовці. Їм легше налагоджувати контакти з іншими жінками регіону, які є одним із сегментів цільової аудиторії, на яку передовсім спрямовують зусилля підрозділи. Саме через допомогу та спілкування із жінками починається зміна ставлення до «сіміків». Вони стають фактором впливу для своїх дітей та чоловіків. Так само пріоритетними є літні люди. З ними працівники військово-цивільних підрозділів не сперечаються, бо змінити їхній світогляд вже неможливо. Вони просто дають їм можливість жити достойно – мати воду, їжу та елементарні медикаменти.

Але змінювати систему, яка налагоджувала свою роботу багато років, можуть не лише військовослужбовці чи люди при владі. До таких змін можуть долучитися всі, хто хоче вкладати зусилля у своє майбутнє, майбутнє своєї сім’ї чи міста. Хоча часто люди думають, що навряд чи одна людина може щось змінити. Але, повірте, якщо поруч будуть однодумці, то все можливо.

Ще з 2015 року група активістів з Сурово, що на Донеччині, постійно виграє гранти на соціальні проекти, які буквально відроджують маленьке селище. Але коли Світлана Агаджанян розпочинала цей шлях змін, все було не так.

Життя в селищі завжди було тихим та розміреним, а місцеві жителі давно звикли, що до їхніх проблем місцевій владі немає діла. На вулицях не було світла, як і прямого транспортного сполучення з районним центром чи іншими містами. Таким селище пам’ятає і сама Світлана за часів, коли вона поїхала на навчання до Донецька і розпрощалася з батьківським домом. З початком військових дій у місті, жінка вирішила переїхати до Києва. Але вже за три місяці роботи зрозуміла, що забезпечувати себе та маленьку доньку в столиці дуже важко, тому й прийняла доленосне рішення – повернутися до Сурово.

стр6_наше майбутне3

Процес повернення виявився важким, але найскладнішим, за словами Світлани, були ті умови та середовище, яке її оточувало. Щодня, проходячи повз рідну школу, жінка бачила старий похмурий фасад та гнилі вікна. І ця думка не давала їй спокою. Доля підкинула Світлані шанс – шанс щось змінити. Майже напередодні 1 вересня вона побачила оголошення про конкурс на грант. Жінка одразу пішла до школи і запитала, що потрібно школі найбільше. Потрібні були комп’ютери, але оскільки суми гранту не вистачило б, то вирішили освіжити фасад школи. Але на цьому Світлана не зупинилася. Вона взялася за написання чергового грантового проекту на заміну старих вікон, і донори їй повірили. Грошей вистачило на 13 вікон.

Саме під час установки нових вікон до Світлани долучилися й інші батьки та вчителі, які побачили, що соціальні проекти працюють. Хоча скептично налаштованих людей в селищі була більшість. З небайдужих людей сформувалася основна команда, яка нараховувала близько 12 активістів.

Коштів, які Світлана та її команда вигравали в конкурсах, не завжди вистачало на повну реалізацію проектів. Тому для того, щоб знайти додаткове фінансування, їм доводилося стукати в кабінети місцевих чиновників. Не всюди одразу були готові вислухати та зрозуміти прохання. Перша реакція більшості можновладців була здивуванням. Але активісти і словом, і ділом не втомлювалися доводити, що роблять це все не для себе, а для життя селища. Саме це з кожним днем викликало до них все більше довіри, а потім, як результат, допомагало знайти точки дотику та фінансування проектів з місцевого бюджету. До прикладу, завдяки такому співфінансуванню вдалося замінити усі вікна у сільській школі.

Не школою єдиною відзначилася команда Світлани. За два роки своєї діяльності вони виграли конкурс для місцевих громад від фонду братів Кличків, в результаті чого селище отримало обладнання для спортивного майданчика вартістю 100 тисяч гривень. Будівельні матеріали для його встановлення активісти знайшли самі, а відкриття майданчика зробили справжнім святом і навіть залучили до цього аніматорів.

Ще одним успішним проектом були дитячий майданчик та алея. Що важливо, до реалізації задуму долучилося не лише посольство Британії, яке дало кошти на грантовий проект, а й місцеві жителі. Вони самотужки зібрали 5 тисяч 100 гривень, хоча спочатку й були скептично налаштовані щодо реалізації задуму.

стр6_наше майбутне5

Підсумовуючи, хочемо додати, для того, щоб життя в країні, регіоні, великому місті чи маленькому селі ставало кращим, і ці зміни можна було побачити, не потрібно чекати, поки хтось прийде і зробить щось для нас. Усі ми за довгі роки звикли жити в очікуванні кращого майбутнього, але якщо ми самі не будемо докладати зусиль до цього «кращого життя», то ніхто за нас цього не зробить.

Автор Тетяна Люта


Больше интересных материалов

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *