Народжений відстоювати справедливість

Народжений відстоювати справедливість

Ігор Брановицький — один із тих мужніх «кіборгів», які ціною свого життя до останнього захищали Донецький аеропорт, які стали справжньою легендою української нації та символом незламності на багато десятиліть. Він міг ще так багато зробити для своєї країни, але доля розпорядилася по-іншому. Про те, яким був Ігор та чому «Моторола» вбив «кіборга», розповідає його мама Ніна Костянтинівна.

Справедливість була для нього основною цінністю

Ігор ніколи не мріяв стати військовим. За освітою він був економістом. Закінчив інститут і разом із друзями відкрив свою невеличку фірму – продавали та доставляли різні будівельні матеріали, проводили утеплення фасадів, ремонти. Компанія була прибутковою, але я часто казала йому, що потрібно якось розвиватися, переходити на вищий рівень. Проте Ігор завжди відповідав, що у такому випадку вони будуть залежні, доведеться комусь носити хабарі, платити, щоб тебе захищав. А він не хотів працювати і віддавати свій заробіток іншим лише через те, що у них є потрібні знайомства. Бо це несправедливо. А справедливість була для нього основною цінністю. Та й взагалі, за характером Ігор був захисником. Якщо когось ображали чи принижували, то він обов’язково заступався.

Коли почався Майдан, він не дуже активно брав у ньому участь. Підтримував усі ідеї, матеріально допомагав, але фізично не міг завжди бути присутнім. Хоча якось так складалося, що у дні, коли були штурми чи якісь важливі етапи Революції, Ігор завжди у той час був в епіцентрі подій. Щось ніби підказувало йому, коли саме знадобиться його допомога.

Ніхто не повинен нав’язувати свої погляди

Син був дуже волелюбним. Вважав, що ніхто не повинен нав’язувати свою точку зору, розповідати як потрібно жити і що робити. Навіть я, як мама, не могла змусити його щось робити. Мотивувати – так. Порадити –  так. Але змусити – ніколи! Він завжди був відкритий до спілкування, до нових думок. І сприймав їх усі з почуттям гумору, що дуже важливо. Думаю, саме тому й пішов на війну. Бо нам нав’язували не те, чого ми хотіли. Намагалися пришити ідеї, які нам були непритаманні.

Довго намагалася переконати, щоб не йшов в АТО

Як кожна мама, я не хотіла, щоб Ігор ішов на війну. Говорила з ним, пояснювала, що коли він знадобиться для підмоги, то прийде повістка, і тоді піде. Як і більшість його ровесників, він проходив строкову службу, навіть був миротворцем у батальйоні в Анголі. Три місяці там провів. Щоправда, бойових дій тоді не було, вони просто супроводжували гуманітарні вантажі. Ігорева справа мала залишитися у військкоматі. І якби було потрібно, то вони точно б викликали його.Брановицкий мама (1)

Довго намагалася переконати, щоб не йшов в АТО, бо його батько був військовим і воював в Афганістані. Там був поранений і внаслідок цього загинув, проте вже в Україні. Я наводила синові цей приклад, розповідала, що може статися, але він не слухав. Він так вирішив і все, крапка. Сказав мені про те, що точно йде в армію вже тоді, коли повістка мала прийти з датою від’їзду.

Випадково познайомилася із волонтерами і дізналася правду

Призвали в частину Ігоря 22 серпня 2014-го року. Одразу розподілили у Житомир в 95-ту аеромобільну бригаду. Там на полігоні вони проходили підготовку. А вже потім їх скерували у Костянтинівку. Про це він мені навіть не сказав. І якось зовсім випадково я познайомилася із волонтерами, які тоді 95-ту забезпечували обмундируванням, і дізналася правду. Вони розповіли, що бригаду передислокували до Костянтинівки. А у сам аеропорт їх доправили вже наприкінці листопада — на початку грудня. Це була його перша ротація в ДАП. Хоча до того пройшов і Водяне, і Піски, де теж було дуже гаряче. Але аеропорт був найважчим.

Першого січня приїхав додому у відпустку. Побув лише 11 днів і повернувся назад на Схід у Костянтинівку. А потім буда друга ротація в аеропорт. 19 січня 2015 року я востаннє почула його голос у телефоні, це була наша остання розмова.

Навіть під загрозою смерті він не змінив своїх поглядів

Про загибель сина мені довго ніхто не казав. В один момент ми з ним просто втратили зв’язок. Тоді впав аеропорт, і сепаратисти були дуже раді і горді з того. Викинули в інтернет великий масив інформації про те, кого вдалося взяти у полон, хто потрапив у лікарні, а хто просто замерз на посту в ДАПі. То були страшні кадри. Але саме з них я, волонтери, друзі Ігоря зробили висновки, що його, мабуть, теж взяли у полон.

Ми знаходили кадри, де хлопців змушували називати своє ім’я, ставати на коліна. Тоді з тими ж військовими викладали відео з допитів. І ми помітили, що Ігоря серед них нема. Волонтери почали шукати інформацію про нього. Спочатку була навіть надія, що він просто у важному стані після катувань. Але, як з’ясувалося потім, він таки загинув. Хлопці потім розповідали, що стан був критичний, але врятувати ще можна було, якби Моторола не пустив у нього смертельну кулю. А все тому, що він, навіть під загрозою смерті, не змінив своїх поглядів. Він знав, що він українець, що він на своїй землі, він в себе вдома і воює за свою країну.

Тілами хлопців просто торгували

Тіло передали мені аж через два з половиною місяці. Спочатку казали, що просто не можуть знайти. Я тоді почала звертатися до волонтерів, але у них не було доступу до місць, де зберігали тіла. Як з’ясувалося потім, тілами хлопців просто торгували. Їх буквально продавали рідним. У мене напряму грошей не вимагали, але чітко натякали на це. А найголовніше, що у цій торгівлі брали участь і ОБСЄ, і ООН. Навіть розповіли мені цілу схему, до кого треба звертатися і куди йти.Брановицкий

Думаю, що тіло так довго не віддавали мені, щоб воно встигло безповоротно змінитися. Щоб не було видно справжньої причини смерті, що його катували, а потім ще й розстріляли з травматичної зброї, щоб він скорився і став на коліна. Попри це, кулі все одно залишилися у тілі, і їх знайшли. Тому смерть Ігоря завжди залишатиметься на совісті тих, хто таке із ним зробив.

Посмертно Ігорю Брановицькому присвоїли звання Героя України. На його честь у столиці названо одну із вулиць, а на будівлі Київського технікуму електронних приладів, де навчався «кіборг», встановили меморіальну дошку. Усе це показує шану герою, який ціною свого життя захищав рідну країну. Але лише цього не досить. Ми у жодному разі не маємо права забувати про величний подвиг, на який заради нас пішли захисники Донецького аеропорту. Ми маємо розповідати про це своїм дітям та внукам, писати про це книги та знімати фільми. Адже ВОНИ витримали – не витримав бетон. Тому давайте у ці пам’ятні дні всі разом згадаємо про наших захисників і вшануємо їхню пам’ять.

Таня Люта


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *