РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

«Мирне життя наступить лише, коли ми покажемо свою силу»

З бійцем 30-ої окремої механізованої бригади Олександром Ламбурським, позивний «Моряк», зустрічаємся у символічний для нього День добровольця в одній зі шкіл Києва. Тут проходитиме захід для школярів, де Олександр матиме змогу розповісти про «свою» війну, прочитати дітям вірші та заспівати пісні, на які його надихнули пережиті у зоні АТО ситуації. Про те, чому війна була давньою мрією «Моряка» та як вона змінила його життя, читайте далі.

Бути волонтером – призначення, а не вибір

Під час Майдану належав до Афганської сотні, але, в більшій мірі, був волонтером. Точніше починав, як волонтер, бо мав роботу і працювати потрібно було багато. Хтось же повинен був привозити на Майдан продукти, бензин, масло і теплі речі. Іноді навіть приходив до хлопців, а вони мене виганяли зі словами «йди працюй, ввечері чекаємо». І так по вечорах ми й зустрічалися. Вони отримували від мене все необхідне, а я слухав новини про те, як пройшов день на барикадах.

17 лютого ввечері я довго сидів і думав, але все ж прийняв рішення, що більше так не можу. Подзвонив хлопцям і сказав: «Все, хлопці, я до вас». Так 18 лютого я опинився на Грушевського. Якраз починалися сумнозвісні криваві події. Пам’ятаю, як ми ввечері рятували нашу маленьку лікарню для перев’язок, що була у будинку профспілок. Трохи далі за нею був пункт, де ми розливали коктейлі Молотова. Звісно, там багато різного палива було. Так ось, коли з боку «Беркуту» у нас почали летіти ті самі коктейлі, я кричав і кликав на допомогу людей, бо, не дай Бог, все могло спалахнути, а там наші поранені були. Ми увесь бензин повиносили, але, на жаль, далі сталася провокація і ми не змогли врятувати людей. Хоча наші хлопці до останнього намагалися. Проте було вже пізно.

Така сама ситуація була і з війною. Я до останнього думав, що вона мене обмине. Так як взагалі залишатися осторонь я не міг, то їздив у зону АТО волонтером. Думав, що все це зараз швиденько закінчиться, тому, окрім як волонтером, мені там робити нічого. Але потім, коли я почав їздити до хлопців в «Айдар», це було ще на самому початку АТО, побачив перших загиблих хлопців, з якими вже встиг познайомитися до того, і все перевернулося. У той момент я ніби «переступив свою сходинку» і зрозумів – того, що я роблю, вже недостатньо і війна осторонь мене ніяк не пройде. Так ми із рідним братом вирішили, що потрібно йти і захищати свою землю від ворога. А з братом, бо разом займалися волонтерством, а потім, коли він дізнався моє рішення, сказав, що сама не відпустить. Він у мене має військовий досвід у 95-тій десантно-штурмовій бригаді, де йому дали дуже хорошу підготовку. Та й порахував, що він ніби як молодший, але відпустити мене самого не може.

Мрії про війну

Колись замолоду, чесно кажучи, готувався йти боронити нашу, тоді ще радянську, владу в Афганістані. У мене ніби манія така була – йти воювати. Я тоді дуже наполегливо до цього готувався, вчив та співав афганські пісні, активно займався спортом. У той час на Троєщині, де я жив, на моїй вулиці хлопці розділилися на дві частини: одна співала пісні про зону і випивала, інша – ходила в зал та співала про Афганістан. Так я разом із другою групою і готувався. Але не склалося. Поки я закінчив училище, то нас контингент вже вивели з Афганістану. Я тоді був такий засмучений, що словами вам не передати. А потім на самісінький Новий рік, коли ми переходили з XX y XXI століття, сидячи за одним столом зі своєю родиною, я усвідомив, яким був дурним, коли хотів піти на війну, де потрібно вбивати.. Бог дав мені не воювати, а я хотів іншого. Я себе тоді навіть винив за те, що у моїй голові були думки про те, щоб піти на війну.

І ось, коли в Україні склалася така ситуація, що частину наших територій просто-на-просто вирішили забрати, і почалася війна, я подумав: «Бог колись мене воювати не відправив, вберіг від цього жаху, може і зараз все швиденько закінчиться». Цілих два місяці я думав йти чи не йти воювати. Але потім все ж таки зрозумів, що самого волонтерства не достатньо і, мабуть, така моя доля – піти на війну.

В АТО ми з братом пішли у серпні 2014-го у 30-ту механізовану бригаду. У нас тоді був вибір, куди йти, але ми хотіли на передову. І 30-ка нам запропонувала саме такий варіант. Буквально за тиждень після того, як ми прийшли до бригади, нас відправили на передову. А 24 серпня на День незалежності ми вже були в оточенні під містом Лутугіно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Добровольці не дали Росії шансів

Якби на початку війни в Україні не виник такий могутній добровольчий рух, як це сталося у 2014-му році, то росіяни нас одразу б зім’яли і окупованих територій було б значно більше. Вони ж якраз і розраховували на те, що все буде, як у Криму – раз і без бою все захопили. Але все сталося не за сценарієм. Добровольці не дали шансу комусь із української влади злити мій Донбас. Так, саме мій. Бо коли мені на Сході кажуть «це наш Донбас», я завжди відповідаю, що ні, хлопці, це мій Донбас. Донбас – це частина України і я рватиму за нього горло будь-кому, хто вважатиме по-іншому.

Багато питань виникає  про те, чи повинні бути добровольчі батальйони у складі Збройних сил, чи краще буде, якщо вони, як у 2014-му, залишатимуться окремими структурами. На мою думку, вони мають бути з державою, це дисциплінує. Бо у добробатах був такий недолік – дисципліна ніби є, а ніби і немає водночас. Їх потрібно було якось упорядкувати. Тільки наша влада зробила це упорядкування по-своєму. Вона просто взяла і стиснула увесь неохопний патріотичний дух добровольців і загнала його у радянську коробочку.  А так робити було не варто. Адже радянське минуле досі переслідує нас повсюди. І армія не виключення. Генерал у нас пан, а всі інші – холопи. І по-іншому ніяк. Але ж добровольці приходили зовсім не такими. І ми з братом йшли на війну не такими. Ми були вільні духом, готові йти на смерть заради нашої країни, а не виконувати злочинні накази генералів.

Свого часу замкомандира батальйону не хотів нас із братом брати до війська. «Добровольці?! Та ви що, ні в якому разі», – казав. А потім вже десь за спиною казав, що йому б з десяток таких хлопців, то ми б і війну виграли. Але в очі нам такого ніхто не казав, бо вони розуміли, що тоді за будь-яких умов вже не зможуть загнати нас у радянщину. Хоча їм і так це не вдалося. Ми одразу сказали, якщо треба захищати наших бійців, то ми будемо все робити, щоб вони видили, а злочинних наказів виконувати не будемо. Так і притримувалися цієї обіцянки увесь час.

 Український Донбас або синдром Ізраїлю

Без будь-яких сумнівів, ми повинні закінчити цю війну. Адже, якщо ми її не закінчимо, то отримаємо на Донбасі синдром Ізраїлю. Це буде ще один сектор Газа, постійні бомбардування, провокації та різні диверсії проти України. Саме тому у нас немає іншого виходу, окрім як повернути свої території.

Але для того, щоб їх повернути, нам потрібно реформувати армію. Адже часто ми чуємо, що Росія воює «шапкозакидуванням». Тобто кидає на якусь ділянку якнайбільше людей, щоб перемогти кількістю, а не якість. Візьмімо, до прикладу, Дебальцево. Росіяни кажуть, що це ганьба українського війська. А я з гордістю кажу, що це честь і гордість нашого війська. Лише уявіть, що у самих боях за Дебальцево брало участь до 4,5 тисяч українських військових, а проти нас, лише за розвідданими, стояло 10,5 тисяч росіян. В інформації Генштабу взагалі йдеться про 19,5 тисяч. Виходить, що ми протистояли величезній кількості людей, і якби нам тоді не злила українська ж влада, то ми б не віддали Дебальцево та ще й звільнили б Горлівку.

Тому воювати з Росією потрібно малими диверсійними групами, більш точково та з розумом. Адже не можна просто перти на таку велику масу масою. Бо їх все одно завжди буде більше. Росія розуміє лише мову сили. І лише у випадку, коли ми покажемо свою справжню силу, зможемо мирно жити у своїй країні. Лише тоді ніхто не буде вриватися на нашу землю та пред’являти свої претензії на неї.

 

Таня Люта