РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Лілія Ільницька: «Після загибелі сина віру в життя віднайшла з народженням трьох донечок»

До сімей тих, хто вже четвертий рік захищає нас на фронті, горе приходить непомітно. Бо ніхто не чекає його в себе вдома. Так було і з сім’єю Ільницьких, у яких війна забрала єдиного сина Дмитра. 29 листопада 2014 року під час обстрілу в селищі Піски Донецької області поблизу аеропорту він отримав важке поранення. А вже наступного дня, не приходячи до тями, помер у лікарні. Про те, як Дмитро став військовим, та чому добровільно пішов захищати найгарячішу точку на Сході України, нам розповіла мати героя – Лілія Ільницька.

Я офіцер. Я давав присягу на вірність українському народу

Діма не одразу став військовим. Після школи вчився у коледжі за спеціальністю «Банківська справа». А коли постало питання, куди вступати далі, він загорівся бажанням піти навчатися до військового училища. Проте деякі проблеми зі здоров’ям завадили йому пройти медичну комісію, і за нашою порадою Діма вступив до Житомирського національного агроекологічного університету на «Бухгалтерську справу». Свою військову мрію він не забув, тому після другого курсу пішов на військову кафедру. І закінчив її саме напередодні усіх буремних подій – у серпні 2013-го.

Після закінчення університету потрібно було шукати роботу. Батько часто розмовляв з ним про це, і Діма не раз казав, що хоче підписати контракт із 95-ою аеромобільною бригадою, яка базувалася у нашому рідному Житомирі. Син так аргументував своє рішення: «Я військову кафедру закінчив, став десантником, отримав звання молодшого лейтенанта і хочу далі продовжувати свою службу».

Але контракт підписати не вийшло. Тоді якраз почалася війна, і бригада поїхала під Слов’янськ. Звісно, ніхто ніякі контракти тоді вже не підписував, і Діма дуже засмутився через це. Бо ще у березні, коли все в Криму почалося, я йому подзвонила і запитала: «Діма, ти готовий Батьківщину захищати?». Але то було більше жартома сказано. А він мені відразу випалив: «Так, готовий». Спочатку я думала, що це жарт, а вже потім він поставив нас із батьком перед фактом. І скільки я б не просила, не казала, що це війна, що все серйозно, а він ще молодий, його відповідь була така: «Мамо, я офіцер. Я давав присягу на вірність українському народу». Розвернувся і пішов. Мабуть, він так собі вирішив, що раз не може піти служити за контрактом у 95-ту бригаду, то буде добровольцем. У березні 2014-го пішов у військкомат та попросив повістку. І вже так здійснилася його мрія – потрапити у славнозвісну 95-тку.

За провину перед мамою – колінами на гречку

Як і для кожної мами, мій Діма був для мене найкращим. І вчився нормально, і бешкетував. Всяке було. Як у звичайних сім’ях. Коли був маленьким і щось не виходило, завжди плакав. Але я його з дитинства привчала, що чоловіки не плачуть та не ображаються. І він настільки сильно приймав цю фразу до серця, що часто, коли бачив дитину, яка плаче, а особливо, якщо це був хлопчик, підходив і казав: «Ти чого?! Чоловіки не плачуть».

Одного разу прийшла з чергових батьківських зборів і стала розповідати чоловікові, що про Діму вчителька говорила. А син тоді знов у школі щось утнув. І от так ми говоримо і чуємо, як Діма на кухню пішов і щось там шукає. Ми на це навіть уваги не звернули, далі стоїмо говоримо. Аж тут Дімка повз нас з гречкою йде. Насипав собі її на підлогу, став на коліна і стоїть. А я завжди йому казала, що як буде неслухняний, то поставлю його на гречку. Але ж то все жарти були, ніхто не збирався цього робити! А він сам зрозумів, що провинився, сприйняв це серйозно і вирішив покарати себе самостійно. Ми довго ще згадували цю історію, бо вона показала нам, який відповідальний син росте.

Найщасливіший день став фатальним

Коли Діма пішов в 95-ту бригаду, то декілька місяців перебував у її розташуванні. Просто собі служив, виконував завдання, які були на нього покладені. А вже у серпні, коли на базі бригади почали формувати наш легендарний 90-й батальйон «кіборгів», у нього було нестримне бажання поїхати на війну. Добровільно його туди не брали, тому Діма написав рапорт про переведення у 90-й батальйон, з яким восени і поїхав воювати на Донбас.

Ми з батьком знали, де перебував син. Постійно спілкувалися, він нічого від нас не приховував, як то іноді буває. Розповідав, що, де і як, аби ми були в курсі справи. Із зони АТО додому у відпустку Діма не приїжджав жодного разу, але по голосу було чути, наскільки він подорослішав та змужнів. Війна зробила із нього справжнього чоловіка.

За іронією долі поранення Діма отримав у свій день народження – 29 листопада. Хлопці вже наступного дня мали висуватися з Пісків до аеропорту, тому були в передчутті виїзду. Ми йому вдень телефонували, щоб привітати, але не було зв’язку. Бо вони всі ховалися по підвалах, щоб перечекати обстріли. Діма взагалі розповідав, що вони вище першого поверху взагалі не піднімалися, бо в той час їх якраз постійно накривали вогнем. І от в один момент зв’язок з’явився, і я до нього додзвонилася. Привітала зі святом, ми ще поговорили, пожартували, посміялися. Але я відчувала, що голос у нього якийсь напружений. Навіть запитала, чому в них там так шумно, але він відповів, що нічого серйозного, все як завжди. Це була субота, його 24-ий день народження.

У неділю вранці пролунав дзвінок у двері. Я відкриваю – а там двоє військових. Чоловік потім розповідав, що одразу все зрозумів, бо з військкомату просто так у гості не приходять. Виявилося, що ввечері почався сильний мінометний обстріл. І Діму з Ванею Лесніковим зі Славутича та ще з одним хлопцем, також з Хмельницької області, накрило 120-ми мінами. У третього було поранення, і він залишився без руки, а от Діма та Ваня отримали несумісні з життям травми. Син помер увечері в Червоноармійському госпіталі, а Ваня ще до грудня боровся зі смертю у Дніпропетровську, але не зміг її побороти.

Світла пам’ять, якої стало утричі більше

Звісно, згадуємо про Діму постійно. Нехай вже не кожну хвилину, але дуже часто. Все ж перед очима його фото, речі. Тому ми просто не можемо забути. Та й іншим людям при розмові постійно нагадуємо, щоб вони також не забували. Адже всі ці хлопці, які померли на війні, віддали своє життя не просто так, а щоб ми могли жити під мирним небом. Лише завдяки цьому ми зараз і живемо.

Ми свою віру в життя віднайшли з народженням трьох донечок. Одразу після смерті Діми я серйозно задумалася над цим. Бо втратити єдину дитину – велике горе. Чоловік казав, що це буде, немов зрадити Діму. Бо ми любили його одного, а тут буде іще хтось. Я довго його переконувала, розповідала, що це допоможе нам, і, зрештою, він погодився.

Народили ми не одну, а аж трьох доньок! Тому зараз немає часу сумувати чи відпочивати, бо завжди є чим зайнятися. Але пам’ять про нашого синочка постійно у серцях. І дівчата теж будуть знати про те, яким героєм був їхній старший брат.

Тетяна Люта