РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Історія кохання Христини та Івана: почати все з нуля, знайти справжнє щастя та втримати його

Війна… Руйнівна, нещадна, кровопролитна, вона приходить завжди несподівано і раптово, але кардинально змінює тисячі й тисячі життів, ламає долі, знищує сім’ї,  приносить з собою хаос і смерть.

Сьогодні ти живеш звичним життям – буденні справи, розмови, зустрічі, вечеря у родинному колі, а наступного дня – обстріли, «Гради», безліч крові, жертв і страх, невимовний страх за себе і свою родину, близьких і знайомих. Так було і з нашою героїнею.

Усе сталося раптово. Ще увечері Христина була впевнена у завтрашньому дні, планувала  провести вільний час зі своїм сином, мамою та сестрою, однак уже в п’ятницю їй з родиною довелося  похапцем зібрати документи та найнеобхідніші речі, залишити домівку та виїхати з міста.

«Я виїхала із Горлівки 27 серпня 2014 року. То був страшний день – сепаратисти почали обстрілювати місто з «Градів», розбомбили залізничний вокзал, загинуло дуже багато люду. Я забрала родину – маленького синочка, маму, сестру – і ми полишили  рідний дім, рідну Горлівку, виїхали до Тернополя. Виїжджали на таксі, заплативши останні гроші. У Тернополі хороші, добрі люди допомогли нам винайняти квартиру, облаштуватися. Я знайшла роботу, працювала, а син Костя залишався з бабусею».

Христина запевняє, що для життя багато не потрібно, головне пам’ятати, що, попри все, воно триває і треба рухатися далі. Цьому її, каже, війна навчила.

Під час війни вона знайшла своє кохання – Івана. Здавалося б, вони ніколи не повинні були зустрітися – він родом із Рівненської області, а вона – із Донецької, однак життя – річ непередбачувана, і від долі, як-то кажуть, не втечеш.

«Все потроху налагоджувалося. Я працювала, винаймала квартиру, але ж і за домом сумувала. Якось мені порадили зареєструватися у мережі Facebook, там, мовляв, можна знайти нових друзів, однодумців. Вирішила спробувати – зареєструвалася, знайшла горлівчан патріотично налаштованих, проукраїнських, як і я сама. Почали спілкуватися, переписуватися, обмінюватися інформацією, новинами з дому. І влітку минулого року у когось в друзях я побачила Ваню. Написала йому, спитала, де він служить, чи далеко від мого дому. Я взагалі-то не думала, що він відповість, ніяких планів на нього у мене не було, просто написала дружнє повідомлення. Я сама по собі дуже відкрита людина, не соромлюсь спілкування та нових знайомств.

Ваня майже одразу відповів на моє повідомлення, розповів, що служить в батальйоні спеціального призначення «Донбас» і сказав, що знаходиться недалеко від мого дому. Я побачила, що пише він українською мовою і поцікавилась, звідки він родом. Так і зав’язалося наше спілкування.

Почали переписуватися, я йому писала, він – мені, і так кожного дня. Ваня розповів мені, що він солдат-доброволець, у 2014 році пішов служити, познайомився з хлопцями і потрапив до батальйону. Написав, що в Широкіно воюють, але, звісно, якихось подробиць про воєнні дії він мені не писав, просто, щоб мене зайвий раз не травмувати.

Так, спілкуючись, я зрозуміла, що Ваня почав закохуватись, хоча ми ще жодного разу не бачились, лише переписувалися. Якось я написала, що досить вже інтернет-спілкування, давай поговоримо хоча б по телефону, і залишила йому свій номер. Ми здзвонилися, я чую, що людина вихована, чемна, дуже сором’язлива, але це ніяк не заважало спілкуванню. Кожного вечора телефонували один одному, розмови тривали години по 3-4. Говорили ми про все на світі, про стосунки, про те, як майбутнє бачимо, про плани на життя. І одного разу я спитала, чи планується у нього відпустка, запросила до себе в Тернопіль. Він подякував за запрошення і буквально через декілька днів приїхав, фактично з бойових дій приїхав, навіть не зважаючи на те, що ми всього тижні три на той час як спілкувалися. Звичайний бойовий солдат, який вдома півроку не був на той момент, це перша його відпустка була – 10 днів. Видно було, що людина дуже втомлена, я б навіть сказала, виснажена».

За словами самого Івана, коли їхав у поїзді, навіть не сподівався, що хтось зустріне, не з його щастям та вдачею дівчина буде з ним спілкуватися, та ще й побачитися погодиться. Чоловік був певний, що приїде, а вона не відповість на дзвінок або просто телефон вимкне – в інтернеті ж таке трапляється.

Однак Христина його зустріла:

«Я стояла трохи далі, але знала, який вагон мені потрібен. І тут виходить солдат з величезним рюкзаком за спиною, одягнутий у форму і стоїть розгублено, руки опущені. Я підбігаю до нього, обіймаю, цілую, а у нього – ступор, не очікував.

Ваня  у Тернополі два дні провів, на третій день поїхав до своїх у село, а на четвертий день подзвонив і запросив до себе, мовляв, хочу з батьками познайомити тебе. Я була здивована, спитала, в якості кого він мене з батьками знайомити збирається. На що він мені відповів, що хоче батькам показати свою майбутню дружину. Я була просто приголомшена, ми ж на той час не дуже довго знали один одного.  Але він сказав мені, що вже не відпустить мене, що закохався, нарешті знайшов людину, з якою на будь-які теми може поговорити, яка розуміє його з півслова і поділяє плани на майбутнє.

Врешті-решт я погодилася і приїхала до Вані у село. Він мене зустрів, познайомив з батьками, друзями, однокласниками. І що цікаво – усім представляв мене не як свою дівчину чи кохану жінку, а саме як майбутню дружину, і казав, що раніше у нього не було мети, йшов на війну Батьківщину захищати, а зараз у нього з’явилося бажання жити, з’явився сенс у житті – моя Христина і син Костя. Саме так я і зрозуміла, що у Вані серйозні наміри – не кожен чоловік прийме чужу дитину та ще й як до рідної ставитиметься.

Все було просто чудово, однак відпустка Вані добігла кінця – я обіймала його, цілувала, плакала, проводжаючи його, а  він мене заспокоював, мовляв, скоро побачимось.

Через три тижні, десь у червні, він запросив мене в Мілекене – там увесь минулий рік база батальйону була розташована. Але Ваня одразу сказав, що я з ними жити не буду, він орендує дім неподалік бази. Я приїжджаю, він зустрічає мене і в перший вечір веде до моря. Я навіть не здогадувалася, що саме там відбудеться. На березі моря Ваня запропонував мені стати його дружиною і одягнув на пальчик  неймовірно дорогу заручальну каблучку».

Після заручин Іван влаштував для Христини справжню відпустку. Як розповідає сам чоловік, він хотів, аби його кохана нарешті відпочила, адже тяжко працювала цілий рік, хотів зробити її по-справжньому щасливою. І йому таки вдалося.

«Ваня влаштовував приємні сюрпризи, приділяв багато уваги, знайомив з побратимами. Я побачила людину зовсім з іншого боку – як товариші відгукуються про нього, як його поважають у батальйоні, який він товариський, яке у нього почуття гумору. Ось так я провела свою відпустку – все більше закохуючись у цього солдата.

Ми планували одружитись у вересні, але його не відпустили. Приїхав він у жовтні на 5 днів, тоді ми і розписалися – просто, без урочистостей і пишних гулянок, по-сімейному. З того моменту ми і стали подружжям».

Потім Іван підписав контракт, що і надалі буде служити в батальйоні. Він попереджував про це Христину, вона знала, що він не просто мобілізований солдат, він – доброволець, він свідомо йшов воювати за Батьківщину. Його тепер уже дружина все розуміла і, звісно, пишалася своїм чоловіком.

«Після того, як ми розписалися, Ваня отримав медаль (і не одну!). Він байдуже ставиться до своїх нагород, він дуже скромний, не любить хизуватися. Однак одного разу я все ж таки вмовила його одягнути медалі, бо дуже мені хотілося побачили свого коханого у такому вигляді.  І я побачила, коли він у відпустку приїхав.

Згодом ми почали обговорювати тему мого переїзду до Маріуполя – поближче до нього, адже дуже важко будувати стосунки на такій відстані. Зрештою, я звільняюся з роботи, забираю сім’ю і їду до нього. Ми винайняли квартиру, я знайшла роботу у Маріуполі. Тепер ми бачимось частіше, але не так часто, як нам цього хотілося б. Ваня приїжджає раз на 1-2 тижні, і це все ж таки краще, ніж бачитися раз на декілька місяців».

Христина з родиною прожила в Маріуполі 8 місяців, потім почалися сильні обстріли, тому довелось повернутися до Тернополя. Вона навіть збиралася йти на службу у Збройні сили, але чоловік не пустив, мовляв, не хоче, аби кохана бачила те ж, що бачить він кожного дня.

«Пам’ятаю, мене не тільки Ваня відмовляв, його командир теж у цьому участь брав. У тебе маленька дитина, там постійні обстріли – куди ти підеш?!» Іван і зараз служить у батальйоні «Донбас», пройшов бойове злагодження, а Христина живе в Тернополі з родиною. За словами подружжя, стосунки зовсім не змінилися, стали тільки міцнішими і ближчими. Вони мріють про дитину, про щасливу велику сім’ю. У кожного з них своя передісторія – для них обох це вже другий шлюб. Але вони ніколи не порівнювали те, що мають зараз, і те, що мали колись, адже у них є своя власна історія кохання.

Ні війна, ні відстань, ні спілкування різними мовами не змогли знищити їхні стосунки. Не важливо, звідки ми і якою мовою розмовляємо, ми – одна нація, єдина, неподільна, велична.

«У нас немає проблем у спілкуванні, — розповідає Христина, — Я розмовляю російською, але вільно володію українською мовою, син пішов у дитячий садок і почав говорити українською. Тема мови ніколи не зачіпалася в нашій родині. Ми з Ванею розуміємо один одного, Костя, наш син, розуміє Ваню, і навпаки.

Звичайно, трохи дивно, що ми взагалі зійшлися, – Ваня – із Західної України, я – зі Східної, розмовляємо різними мовами, нічого спільного у нас, по суті, бути не повинно, однак виявилося, що не це головне. Не важливо, хто звідки родом,  адже ми усі – українці, одна  нація, один народ. Ми єдині!»

Автор: Леся Бобрик