Іловайськ, яким його пам’ятають добровольці. Частина 3

Іловайськ, яким його пам’ятають добровольці. Частина 3

Анатолій Віногродський, позивний «Гал»: «Якщо ми їх не зупинимо, вони можуть дійти до Києва»

 Вперше я прийшов у військкомат 7 березня 2014-го. Коли почув про початок часткової мобілізації. Але я – військово-морський офіцер, плюс мені тоді було 55 років. Так що сказали: відпочивай, потрібен будеш – покличемо…

Я так легко не здаюся, тому кілька разів звертався до Семена Семенченка у Facebook, заповнював різні анкети. І 26 червня мені прийшов виклик. Одразу після нього я вирушив на підготовку.

Коли йшов воювати на Донбас, діти відмовляли. Мовляв, нехай ідуть молоді. Але дружина мене підтримувала, бо знала – коли я кажу «ні», сперечатися марно.

Зав’язка в Іловайську почалася ще 10 серпня, коли наші бійці вперше штурмували місто. Тоді Іловайськ був під сепаратистами. Але для української військової кампанії він був стратегічно важливим. Звільнивши його від терористів, сили АТО повністю ізолювали б Донецьк.

10-17 серпня наша розвідка визначила напрямок удару. А уночі проти 18 серпня батальйон рушив з Курахового на Кутейнікове. Перша штурмова рота батальйону «Донбас» зачистила село Грабське.

Задум операції зі взяття Іловайська, переділеного залізницею на дві частини, був такий. Західну частину сектора повинен був зачистити батальйон «Донбас». З півдня мав зайти батальйон «Дніпро-1». Батальйони «Шахтарськ» і «Азов» готували наступ зі сходу. Це мала бути дуже швидка операція, адже в місті було не більше двох сотень бойовиків. Після цього регулярна армія виставляє блок-пости і повністю відрізає Донецьк від решти вже звільненої території. Однак «Дніпро-1» наштовхнувся на укріпрайон терористів. Відбувся бій.

У той же час ми зайняли позицію в школі №14. Підтягнули основні сили батальйону в Іловайськ – 190 осіб. Закріпилися. Відбили перший штурм. Почали зачистку свого сектора. Зачистили пожежне депо і взяли сімох полонених. У депо знайшли цивільних, які ховалися там від обстрілів. Вони були дуже залякані, думали, що ми будемо вбивати їх чи ґвалтувати. Матері ховали своїх доньок. Можна лише уявити, що їм нарозказували про нас. Але ми їх нагодували, перевірили документи і після цього відпустили.

Я не вважаю тих людей сепаратистами. Бо сепаратисти – це, наприклад, іспанські баски, які хочуть створити свою державу. А для тих, з ким ми воювали на Донбасі, гарну назву придумали французи – колабораціоністи. Зрадники, які працюють на окупантів. Щоб там не казали, а у нас війна з Росією.

Операцією тоді командував генерал Руслан Хомчак. Він бачив, яка ситуація складається, і повинен був дати команду «Донбасу» відійти на початкові позиції, адже у нас не вистачало сил ні на те, щоб повністю зачистити місто, ні щоб контролювати його порожню частину.

Увесь цей час наше командування брехало, брехало і ще раз брехало! Брехало про те, що до нас ідуть сили і техніка. А ворог у цей час нарощував свої сили. Вже 24 серпня на територію України почали заходити російські війська. Їхні спостерігачі бачили кожен наш крок в Іловайську. Тільки-но ми закріпилися в школі, як по цій позиції одразу почала працювати важка артилерія противника. Був випадок, коли у дворі школи ми поставили самовар. Прилетіла міна – і чотири людини загинули одразу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До 28 серпня ми намагалися утримувати позиції, але через Харцизьк відкрилася пряма дорога для російських військ. А в центрі Іловайська залишався укріпрайон сепаратистів. Ми не могли його взяти штурмом, бо не вистачало людей. До того ж, 70 відсотків нашої техніки згоріло під час обстрілів.

Усі домовленості про «зелений коридор» були маячнею. Нас обстрілювали з «Нони» і мінометів. Тому було ухвалено рішення йти на прорив. Сформували колону цивільних автівок з прапорами України. Я був у мікроавтобусі з розвідкою. Рятувала швидкість. Ми мчали сільськими дорогами на цивільних авто на швидкості 70 кілометрів на годину. Летіли просто на добре укріплені російські позиції, на вкопані танки та важку техніку.

Російські війська сформували три лінії оборони і чекали нас дві доби. Під час виходу ми намагалися обійти їхні позиції. Бувало, що буквально наступали на їхніх розвідників. Люди, які мали командувати, поїхали у перших машинах і вискочили з оточення, залишивши солдат без зв’язку і керування…

Під час прориву ми знищили кілька російських танків і взяли у полон п’ятьох кадрових російських військових. Після восьми годин бою я ходив до них на переговори, з білим прапором. Це була псковська військова частина – псковські десантники. Ми виходили з 29 серпня по 4 вересня і пройшли чотири кільця «заблукалих» росіян. Ці солдати були на території України до 3 вересня, а потім вийшли в Росію. Самі між собою в переговорах російські військові сміялися, що не зустріли тут жодного «ДНРівця».

Запам’ятався такий епізод з переговорів. Я кажу росіянам, що у нас їхній полонений, який сильно травмований. І якщо за дві години його не відправити в госпіталь, він помре. Ми віддали його. Потім я цікавився долею того хлопчини. Розповідали, що його закинули в КамАЗ з нашими пораненими. Так от, машина з пораненими зумисно їхала так, щоб хлопців підкидало у кузові. Їхній поранений тоді і помер. Наших загиблих передали волонтерам, а свого – закопали в лісопосадці. Ось вам і побратимство в російській армії.

Гусениця не може зупинитися на аркуші

Я ніколи не шкодував, що пішов на війну. Якби я та мої побратими тоді цього не зробили, зараз ситуація в країні була б ще сумнішою. Проте не варто думати, що це все скоро припиниться. Чому гусениця не може зупинитися на аркуші? Тому що вона з’їдає все під собою, все знищує. Зараз ці бандити знищують на Донбасі всі підприємства, пиляють їх на металобрухт. Треба ж якось існувати. Якщо Росія зупинить фінансування – їм кінець. Тому вони будуть рухатися вперед. І якщо ми їх не зупинимо, можуть дійти і до Києва.


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *