РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

Андрій Мельник: «Ветеран АТО – це ядерний реактор. Державі варто правильно його використовувати»

Заступника командира протитанкової артилерійської батареї 92-ої окремої механізованої бригади, старшого лейтенанта Андрія Мельника війна надихнула на зміни в житті. Після повернення додому він змінив посаду пересічного вчителя історії на директорське крісло столичної школи. Який він – директор-АТОвець? Чому війна в підручниках з історії кардинально відрізняється від тієї, яка йде на Донбасі? Та як програма «Воїну гідна праця» допомагає адаптуватися ветеранам у мирному житті? Про це говорили з нашим співрозмовником – українським патріотом, мудрим наставником і вимогливим керівником.

Прийняти гідне рішення

Я не пішов на війну добровольцем. Виходив із того, скільки чоловіків в Україні та наскільки я потрібен на фронті? Бо не знав, який з мене буде солдат. У Києві тоді ніхто не воював. Все це було десь далеко. Але я чітко усвідомлював: якщо мене мобілізують, а держава скаже, що я їй потрібен, то обов’язково піду на війну. Про це знали мої рідні, про це знав мій працедавець, тому для них не було сюрпризом, коли мені прийшла повістка, а вже наступного дня я з речами мав бути у військкоматі. Все сталося дуже швидко.

Коли прийшла повістка, я саме проводив урок у школі. Директор покликав до себе, а вже від нього я одразу ж поїхав на медогляд. На комісію у військкомат мене віз батько школяра, який саме повернувся з АТО. Він казав мені: «Вам не потрібно туди. Вам там немає чого робити. Не їдьте, не треба. Ми зараз домовимося. Вам вже не 18, а 35 років. У такому віці завжди можна знайти якусь хворобу». Я йому відповів, що не буду ні ховатися, ні тікати — це моє свідоме рішення. Хоча до самих дверей військкомату він таки намагався переконати мене у протилежному.


Навчати відповідальності

Своїм учням я завжди говорив, що потрібно брати на себе відповідальність за своє життя та свій вибір. Адже він з’являється у нас дуже часто. І якби я зробив для себе інший вибір, то просто не зміг би далі заходити до учнів у клас і говорити з ними відверто. Як я мав їм пояснити причину, чому держава сказала, що їй потрібна моя допомога, а я просто сховався? Так, придумати причин можна було б масу. Придумати для них. Але від себе ж не сховатися.

Та й неможна прищепити дітям громадянську позицію, розповідаючи, як треба любити свою державу, якщо ти сам її не любиш. Діти одразу бачать нещирість. Якщо ви сподіваєтеся, що щось приховаєте від дітей, то я вас розчарую — не вийде. Ви будете брехати, вони будуть вдавати, що вірять вам, бо прекрасно вміють це імітувати. Але справжньої щирості між вами не буде. А завдання вчителя полягає у тому, щоб викликати в дітей довіру і дати їм зрозуміти, що ти повністю відкритий та щирий із ними.

Дітей завжди навчаю власним прикладом. Наприклад, усвідомлення того, що саме від мене залежить майбутнє держави. Від того, що я сьогодні роблю маленьке конкретне ось тут. І найстрашніше в цій ситуації для мене, коли хтось каже: «А вони там щось роблять…». Я на такі фрази завжди відповідаю: «Стоп! Мене не цікавить, що вони там роблять. У мене є конкретне запитання — чому ви переходите вулицю на червоне світло? Президент, прем’єр-міністр, директор школи. Хто винен у тому, що ви зараз перейшли вулицю на червоне світло?» Саме тому ніколи не переходжу дорогу на червоне світло. Біля школи так точно. Бо як діти зможуть брати з мене приклад та довіряти моїм словам, якщо я сам не дотримуватимуся правил, про які розповідаю їм?!


Відповідати на незручні питання

Із солдатами на війні часто бувало, як із дітьми. Бо іноді вони поводили себе так само. Наймолодшому бійцю було 25 років, а найстаршому — 60. Здавалося б, у такому віці люди повинні бути більш вмотивованими. Але ні. Особливо складно було із тими, хто повертався з відпустки, де бачив мирне життя, де зовсім немає війни, де люди живуть звичним життям, ходять у кіно, кафе чи просто відпочивають. У бійців у такі моменти виникали запитання: «А що ми тут робимо? Чому ми тут, а вони там?» І я постійно повторював: «Це ваш вибір, а то –їхній вибір». Хороший чи поганий – я не знаю, але у кожного свій.

Проте все ж найгіршими питаннями для мене завжди були: «А що далі? Де наша перемога?» Ці питання, на які в офіцера, заступника командира артилерійської батареї можливо й відповідей немає, але ти повинен їх давати. Бо живеш з цими людьми щодня, довіряєш їм. І сказати «Це не ваша справа» чи «Не думайте про це» не вийде. Адже від цих конкретних людей залежить твоє життя.


Розповідати про війну

Насправді війна зовсім не така, як ти собі уявляєш. Коли я приїжджав у відпустку чи тільки демобілізувався, мене часто запитували: «Ну як там?». А я не міг пояснити. Це майже те саме, що пояснювати, як плавати з аквалангом, людині, яка ніколи не бачила моря, не плавала, а лише споглядала за плаванням по телевізору. Можна розказати, але пояснити майже нереально. І це перший момент. Другий, який я постійно всім повторюю — це зовсім не так, як ви собі уявляєте. Не так, як я собі уявляв. Все по-іншому. Тому уявити це людині, яка там не була, практично нереально. У цьому, мабуть, і біда нашого суспільства. Люди переважно не розуміють, що відбувається на Сході. А з іншого боку це й щастя. Бо більшість громадян країни не знають, як це, коли у твоєму місті війна. Людина не відчуває цього і не проживає. Тому тільки побувши там, ти починаєш хоч трохи уявляти, що таке війна.


Наважитися на зміни

Війна мене змінила. Не буває людини, яка б побувала на війні й не змінилася. На краще, чи на гірше – я не знаю. Ти просто стаєш іншою людиною, з’являються інші цінності. Коли я прийшов зі Сходу, мені хотілося повертатися до викладання. Бо все своє життя я відчував себе вчителем. Але в якийсь момент, коли я зайшов у клас, то оцього відчуття, ніби я виконую правильну роботу, в мене не виникло. Це те, що змінила війна. Адже я прийшов у той самий клас, до тих самих дітей з відчуттям, ніби я вийшов з класу лише у військкомат, а не на рік на передову. Але колишньої радості від роботи я не відчував. У мене була емоційна пустка всередині. І ось тоді я зрозумів, що треба щось змінювати — розвертатися і йти зі школи або міняти вид діяльності.

У мене не було мети виграти конкурс на посаду директора. І думок на кшталт, якщо не виграю конкурс і не знаю як мені далі жити, теж не було. Я тоді взагалі не дуже задумувався над тим, що коїлося навколо. Період повернення з війни – він такий. Ти ніби вже тут, а ніби ще й там. Бо постійне спілкування телефоном з друзями, які на Сході, які повернулися чи які раніше служили, нагадує про війну. Тому дуже складно налагодити те спілкування, яке відбувається поза цією усталеною системою. І от конкурс, можливість працювати директором, а потім перехід у нову школу стали для мене тією формою змін, яка допомогла адаптуватися в суспільстві. Якби не став директором, то, можливо, пішов би викладати в іншу школу чи ВНЗ, але щось таки змінилося б.


Допомагати іншим ветеранам

Саме в контексті змін після повернення з війни важливим для суспільства сьогодні є проект «Воїну гідна праця». Він допомагає ветеранам АТО знайти своє покликання, гідне місце роботи, де вони будуть приносити найбільше користі в мирному житті. Адже ветеран, який прийшов з війни, — особлива людина, яка має гігантський потенціал. Провідні країни світу, які постійно перебувають у стані війни, як от США чи Ізраїль, вдало використовують той потенціал, який людина здобуває на війні. Всі ветерани утримують всередині себе ядерний реактор. І він може виробляти енергію, яка буде освітлювати вулиці, а може виробляти енергію, яка ці вулиці буде знищувати. Так ось місія держави — спрямувати цю атомну енергію ветеранів у річище, яке принесе користь суспільству. Програма «Воїну гідна праця» допомагає державі спрямувати ветерана, який повернувся з війни і не знає, що йому робити, допомагає розібратися в тому, що потрібно змінювати щось у житті. В межах проекту хлопців спрямовують на навчання, на нову роботу, де вони можуть отримати ці необхідні для себе зміни. Я, до прикладу, із радістю беру до себе на роботу ветеранів. Іноді просять просто позайматися із ними історією, бо хочуть вступати до вишів. Колись не вчили її, бо не думали, що знадобиться у житті, тож тепер доводиться надолужувати. І я не просто можу це зробити. Я повинен, я зобов’язаний допомогти їм усім, чим можу. Важливо це розуміти.

Ірина Шаталова, Тетяна Люта