РАЗОМ ЛЕГШЕ, РАЗОМ СИЛЬНІШЕ

А хто подумає про матерів?!

Щодня ми чуємо суху статистику втрат на війні і вже навіть звикли до неї. Найхоробріші сини та доньки віддають свої життя за наш мир та спокій. Але чи задумувалися ви про тих, хто виховував цих відважних людей? Чи думали, як воно –  отримати звістку про загибель своєї дитини? Більшість із нас навіть уявити не може, наскільки складно прийняти те, чого боїшся найбільше у житті. Ми зовсім не знаємо, що переживають матері, які залишилися один на один зі своїм горем. Адже часто вони дійсно залишаються одні-однісінькі у цьому світі. І ні держава, ні суспільство ніяк не намагаються дійсно полегшити їхнє життя. Про те, як не втратити жагу до життя та наскільки важливою є підтримка від людей, нам розповіла мати захисника Донецького аеропорту Раїса Олексіївна Марченко.

Про повагу та щирість

Альоша справді був Альоша. З дитинства він ліз куди можна, і куди не можна, був керівником, отаманом всіх і вся. І найголовніше – його всі слухали, всі йому підкорялися. Він ніколи не був тихим хлопчиком. Завжди на все мав свою думку, завжди проявляв свій характер.  А ще у нього був ідеальний слух. Як-не-як генетика дає своє – батько співав, я співаю. Займався в дитинстві фортепіано, а потім йому чомусь це набридло, і він захотів на трубу. На той час у мене не було грошей, щоб купити йому нову, а та, яку давали у школі, дуже пропускала звук. Нормально навчитися грати на ній було не можливо. Тому Альоша закинув музику. Але згодом я подарувала йому гітару, і синочок ніби знову ожив.

Він страшенно любив Цоя. Просто боготворив його, знав напам’ять увесь репертуар. Навіть в армію забрав гітару, щоб хлопцям грати і співати. У листах мені писав: «Мамо, у мене тут такі хлопці щирі, такі нові пісні мені показують». Я ті всі листи досі зберегла. У них він завжди з ласкою та ніжністю турбувався про мене. Видно, як шанобливо писав з великої літери «батько» і «матір». Трохи складно йому було без нас, бо він ніколи до цього нікуди сам не виїжджав. А тут сім’ю розбили, відправили на службу аж у Белград під Молдову.

IMG_4866

Не зважаючи на це, йому в армії подобалося. Писав, як там здорово, як знайшов собі нових друзів, через які випробування доводиться проходити. Пам’ятаю лист, в якому він описував свій перший у житті стрибок із парашутом: «Мамо, я першим пішов. І ці три секунди – це така насолода». Досі перед очима той піднесений тон, з яким він це писав.

Про турботу та перше кохання

У школі на випускному вечорі Альошина дівчина сіла на коліна до іншого однокласника. І знаєте, мій Альоша кинувся топитися. Вистрибнув з пароплава, а той поплив далі. Дяка Богу, що я сама родом з Бердянська і він виріс на морі, тому плавав добре і мав час зрозуміти, що накоїв. Вже потім мені казав: «Мамо, в останню хвилину, коли я вже був на самісінькому дні річки, подумав – як же ти будеш за мене переживати».

От як же дитина думала про мене, хоча я в той час була далеко – ми з хором їздили виступати у Сколе, що на Львівщині.

Про патріотизм та любов до України

З маленького я прививала синам любов до Батьківщини. Ми у хорі співаємо патріотичні пісні, то хлопці звикли чути їх, бо часто зі мною їздили кудись виступати, на репетиції ходили. Так ось, коли прийшла повістка з військкомату, то її прислали мені  додому, а не одразу Альоші. І ось як тільки син прийшов у гості, я йому її й віддала. Зараз можна говорити, що потрібно було не казати Альоші про неї, але як я могла так зробити? Я споконвіку виспівую про патріотизм, як тільки можна намагаюся пробудити його всередині людей. І як би мала сказати йому: «Синочку, біжи ховайся, не йди на війну»? Як би я йому це сказала, якщо від народження служу Україні?! Альоша тоді мені просто сказав декілька речень: «Якщо не я, то тоді хто? Я відмінно стріляю, я стрибав з парашутом, я пройшов армію. Тому я повинен піти захищати Україну».

Про чорні стрічки та квіти

Коли Альошиній дружині прийшла звістка, що він загинув, вона одразу це прийняла. Я їй кажу: «Куди ти поспішаєш? Це ж війна, він міг потрапити у полон, міг пам’ять втратити чи бути пораненим. А ти його вже ховаєш». На це вона мені тільки сказала, що тіло привезуть у морг, можу прийти попрощатися.

Привезли цю труну. Точніше буде сказати ящичок. Щоб ви розуміли, це був звичайний ящик із тонесенької фанери.  А розміром непомірно довгий. Альоша був значно менший зростом, ніж той ящик. Та ще й до всього, його з усіх боків так забили, що відкрити було неможливо. І от хто може точно сказати, що там він? Можна ж було, що хочеш і кого хочеш заховати всередині. Тому я це не сприйняла. Я просто молилася, працювала і жила далі. Хоч і 74 роки вже, але працювати треба. Адже коли не працюєш – можна загубити себе. Єдине, чим я зараз живу – мої учні і хор. Лише завдяки їм я активна до нестями. Буває, що проведу концерт, а потім ще добу відпочиваю від нього, бо велика напруга. Але мені це приносить задоволення.

Про те, що підказує серце

Те, що мій Альоша живий, мені підказує серце. Як тільки з ним перервався зв’язок, а було це напередодні нового 2014 року, я одразу зрозуміла, що щось сталося. Почала ходити до екстрасенсів та медіумів. Обходила все, що тільки могла, і про що мені тільки казали. І, знаєте, жоден із них не сказав мені, що Альоша загинув. Жоден.

IMG_4868

Він мій первісток, тому у нас дуже сильний духовний зв’язок. До того ж він лев, дуже сильна людина. От настільки сильна, що словами не можу вам передати. Тому, якби він загинув, то чи наснився б мені, чи я щось відчула. А так – нічого. Не може мати втратити зв’язок так просто. Тому хочу я того, чи ні, але він живий. І іншої думки бути не може. Можливо пам’ять втратив чи у полон потрапив, але точно не загинув.

Одна жінка-екстрасенс сказав мені, що бачить Альошу із простреленими ногами. Він лежав на якомусь ліжку, біля нього була людина в літах і молодий хлопчик. Розповідала, що не бачить, яка саме нога поранена, але те, що прострелена – факт. Потім через декілька місяців вона сказала, що Альошенька вже на милицях ходить. Описувала мені озеро, біля нього лавку нефарбовану, хату сіру. І як син звідти виходить. Знаєте, може саме цим вона мене й врятувала. Бо я вже давно мала відійти. У мене і з серцем проблеми, і тиск постійно скаче. Але вона мені дала надію і я увесь час тепер його чекаю.

Про безвихідь матерів

Сьогоднішні матері тих, хто загинув на війні, потрапили у безвихідь. Візьмімо мене. Один син не живе зі мною. Альошенька на війну пішов і не повернувся. Чоловікові – 82 роки, і півроку тому він помирав у мене на руках. Він вже був лежачий, сам не міг нічого робити. І ні лікаря, ні медсестри, ні будь-якої іншої людини, яка б допомагала. А щоб його здати у спеціалізований заклад, треба було платити 3 чи 4 тисячі гривень за місяць. Звісно, що грошей таких у мене не було. І те, як я пережила цих півроку, навіть ворогу не побажаю. Чоловік не може вставати, його треба лежачи годувати, постійно масажувати. Йому боляче, він від цього стогне, кричить, а я не можу терпіти, мені серце кров’ю обливається. Тобто я потрапила у безвихідь і на жодну допомогу навіть розраховувати не могла. А уявіть скільки таких як я залишилося? Є ж взагалі самотні жінки, у яких ні чоловіків не залишилося, ні дітей, ні інших родичів. То що їм робити? Як їм забезпечити себе і жити далі?

Тому я вважаю, що, в першу чергу, до таких жінок має бути повага і волонтерське служіння. Вони й так вже витерпіли все, що тільки можна. Бо втратити дитину, то найбільше божевілля. І їм треба допомагати. Адже людське у нас ще не вмерло. Ми маємо закладену в собі потребу допомагати іншим, так чому не цим матерям? Хто, як не вони, потребує постійної підтримки і теплих слів?!

IMG_4849

Про зустріч у іншому світі 

Як на мене, то я прожила казкове життя. Якби не ця втрата. Я навіть не знаю іноді, як поділитися з іншими тим, що я точно знаю – Альоша живий. Сьогодні я вже легше все сприймаю і навіть кажу простіше: «Синку, якщо ти живий, то виконай всю свою долю до кінця. Живи в радість людям». Бо де б він не був, він завжди всіх підтримував і ніколи не відмовляв у допомозі. І якщо він живий, то хай тільки живе. Він принесе людям велику радість. А я все одно його чекаю. І кожного дня кажу, що чекатиму до самої смерті. Не вийшло йому поховати батька, може хоч на мої похорони прийде. А не прийде, то зустрінемося в іншому місці.

Таня Люта