3-я річниця іловайського «коридору смерті»

3-я річниця іловайського «коридору смерті»

24 серпня 1991 р. на геополітичній карті світу постала нова незалежна й самостійна держава — Україна, територію якої було визнано неподільною й недоторканою. Розпочався складний і суперечливий період державного будівництва. Україна проводила миролюбну зовнішню політику, і більше 20-и років українські військові не брали участі у збройних конфліктах. Тому про Збройні сили України дбали не лише недостатньо, але й постійно скорочували особовий склад армії, знищували і розпродували озброєння, виділяли мізерні кошти на підтримування її боєздатності. Багато справжніх професіоналів у військовій справі були скорочені й звільнені в запас. Ці фактори негативно позначилися на боєздатності ЗСУ. Крім того, за цей мирний час встигло сформуватися нове покоління українських генералів,  спроможних керувати бойовими діями і перемагати уявного ворога лише на картах у власних кабінетах (бо на військові навчання також бракувало коштів), а не на полі бою.

Бої під Іловайськом стали одним із переломних моментів у ході збройного конфлікту на Донбасі. Саме тоді Збройні сили України перейшли від атаки до оборони. Активні дії зі звільнення окупованих бойовиками територій припинилися. Вище державне керівництво було змушене укласти Мінське перемир’я та обмежити себе межами контактної групи Україна-Росія-ОБСЄ.

18 серпня 2014 року українські військові у складі ЗСУ та добровольчих батальйонів, серед яких були «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», «Івано-Франківськ» та «Світязь», увійшли до Іловайська. Загальна кількість бійців, що брала участь у боях, становила приблизно 1700 осіб.

Наступного дня, 19 серпня, бійцям вдалось захопити депо у м. Іловайськ та взяти під свій контроль частину міста. На той момент залізничний вузол в Іловайську мав стратегічне значення. Оскільки саме через нього бойовики мали змогу отримувати допомогу. Таким чином, відрізавши окупантів від постачання залізничним шляхом, українські військові могли отримати перевагу в бойових діях, контролювати територію, а пізніше – оточити Донецьк.

Але 23–24 серпня 2014 р. з території Російської Федерації значні сили регулярних російських військ віроломно порушили державний кордон і зайшли на українську територію в тил українських військ. Наші військові підрозділи опинилися у ворожому оточенні. До ранку 27 серпня 2014 р. оточення російськими військами ще не було достатньо щільним, і це давало змогу українському командуванню ухвалити рішення про виведення бійців з оточення для їхнього порятунку. У цей період генерал Р. Хомчак неодноразово запитував про рішення про подальші дії в штабі АТО. Потрібно було або зміцнювати позиції, розривати оточення та займати місто, або ж відступати. Однак усі ці дні надходила єдина відповідь: «Чекати!» (нагадує історичні події Великої Вітчизняної війни 1941 р.). Хоч штаб АТО був проінформований про те, що у наших бійців в оточенні вже майже закінчилися боєприпаси, їжа та питна вода.

Крім того, в цей час бійці та командири військових підрозділів намагалися достукатися до керівництва держави задля отримання підмоги. Їхні родичі виходили на пікети під Адміністрацію Президента та Генеральний штаб ЗСУ з вимогою терміново ухвалити рішення. В свою чергу, керівники держави і ЗСУ запевнялит людей, що допомога вже йде. Та командири бойових підрозділів, що знаходилися в Іловайську, так і не отримали наказ на вихід з оточення аж до вечора 28 серпня 2014 р.

Ще на початку оточення Іловайська російськими військами попередній план штабу АТО втратив актуальність. Після цього вторгнення вже не могло бути мови про оточення українськими військами Донецька, а блокування траси «Шахтарськ–Донецьк» втратило сенс. Причиною цього було нерівне співвідношення сил. За даними звіту Генеральної прокуратури України, який оприлюднили 02 вересня 2016 року, сили вторгнення ЗС РФ складалися з дев’яти батальйонно-тактичних груп: 35 тисяч осіб особового складу; до 60 танків; до 320 БМД (БМП); до 60 гармат; до 45 мінометів; 5 ПТРК. Отже, на одного українського військового приходилось 18 бійців російської армії та угрупувань «ЛНР» і «ДНР». Чисельність техніки, артилерії та систем залпового вогню супротивника також набагато перевищувала українські.

Українське керівництво продовжувало вагатися. Такі переговори були можливі на декількох рівнях. Перший рівень – переговори на рівні безпосередніх учасників бойових дій. Ці переговори проводив начальник оперативного управління командування «Південь» полковник А. Штурко. Домовленість на рівні командирів середньої ланки була досягнута. Але складність цієї ситуації була в тому, що російські війська, які оточували Іловайськ, підпорядковувалися різним командирам. До того ж, вище керівництво ЗС РФ, яке не брало участь у цих переговорах, могло відмінити без попередження будь-які домовленості безпосередніх учасників бойових дій.

Другий можливий рівень переговорів – рівень Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗСУ. Начальник Генштабу ЗСУ генерал-полковник В. Муженко та начальник Генштабу ЗС РФ В. Герасимов не мали змоги поспілкуватись, оскільки В. Герасимов на той час перебував із візитом в Китаї. Проте відбулись переговори між В. Муженко та заступником начальника ГШ ЗС РФ М. Богдановським. За результатами розслідування Головної військової прокуратури України було виявлено 12 телефонних розмов, під час яких російська сторона надала гарантії безпечного виходу українським військовим з оточення у небойовому порядку за узгодженими маршрутами. 28 серпня 2014 р. Р. Хомчак отримав від В. Муженко підтвердження про початок переговорів із російською стороною.

У ситуації, коли у українські бійці вже відчували дефіцит питної води, їжі та боєприпасів, бойові командири ухвалили рішення про прорив через кільце російських військових. Полковник А. Штурко продовжував вести переговори з російською стороною. Результатом цього стала нібито домовленість про вихід українських військових з оточення 29 серпня 2014 р. о шостій годині ранку двома колонами. На виході з оточення українські бійці мали передати супротивнику трьох російських військовополонених. А напередодні виходу, 28 серпня 2014 р., В. Муженко повідомив Р. Хомчака про домовленість із російською стороною щодо вивезення поранених та загиблих. Та коли ввечері за узгодженим маршрутом вирушили машини з пораненими, які були позначені червоними хрестами та йшли під білими прапорами, російська сторона відкрила вогонь. Колона була змушена повернутися назад.

Незважаючи на обстріл колони з полоненими, українське командування на місці вирішило виводити війська з Іловайська. Були сформовані дві колони. У складі першої були бійці батальйону «Донбас», а в складі другої – батальйону «Дніпро-1». Для виходу з оточення необхідно було пройти два етапи. На першому – здійснити вихід на рубіж Многопілля – Агрономічне. Далі пройти крізь кільце російських військ.

Вранці 29 серпня 2014 р. за командою генерала Р. Хомчака колони рушили  вказаним шляхом. Першу лінію російських військ українські колони подолали без бою. На другій лінії в районі села Чабани російські військові відкрили вогонь по українським військам. Вогонь вівся з двох сторін. З одного боку вели розстріл з техніки, з іншого боку розстрілювали з автоматів. «Зелений коридор» виявився спланованою пасткою. Слідством достеменно встановлено, що у ході перемовин представники ЗС РФ умисно затягували час для облаштування тактично вигідних вогневих позицій за маршрутом руху сил АТО.

Потрапивши у засідку українські бійці втратили 366 людей, 158 зникли безвісти, 429 отримали поранення, інші потрапили до полону. В такій складній ситуації штаб АТО не вживав жодних заходів для підтримки руху колон, що виходили з оточення. Керівництво залишилося бездіяльним.

Наслідком помилок вищого політичного та військового керівництва України стала вимога суспільства відповісти, хто є винним у загибелі більше, ніж трьохсот людей? Тоді 04 вересня 2014 року Генеральна прокуратура України відкрила кримінальну справу.

Для отримання об’єктивних результатів експертизи Верховна Рада України створила тимчасову слідчу комісію (ТСК) на чолі з Андрієм Сенченком з «Батьківщини». З’ясувавши об’єктивні причини, що призвели до загибелі українських військових, ТСК подала звіт, який було оприлюднено 20 жовтня 2014 р. У ньому зазначено винних – начальника генштабу Віктора Муженко та екс-міністра оборони Валерія Гелетея. Останній в свою чергу ще  до оголошення результатів розслідування ТСК подав рапорт про відставку. 12 жовтня 2014 р. Президент України П. Порошенко задовільнив цей рапорт.

Ilo-02-3-80(1)

Отже, основними причинами, які призвели до Іловайської трагедії, стали фундаментальні проблеми в організації оборони України. Дії міністра оборони України В. Гелетея та начальника Генштабу ЗСУ В. Муженко не відповідали реальному становищу, а помилкові кадрові рішення лише істотно ускладнювали бойові обставини, про що йдеться у висновках ТСК. Своєчасна реакція керівництва на оточення українських бійців російськими підрозділами могла б перешкодити трагічному розвитку подій та загибелі великої кількості військових.

Іловайська трагедія призвела до негативних наслідків не лише у військовій площині. Результатом бездіяльності стали втрачені людські життя й каліцтва, недовіра до політичного керівництва та керівництва ЗСУ серед населення. Важке політичне та соціальне становище спровокувало зустріч П. Порошенко та В. Путіна у Мінську, яка відбулась 26 серпня 2014 року. Наслідком цієї зустрічі стало підписання мінських угод 5 вересня 2014 року.

14 серпня 2017 року Генпрокуратура України надала офіційний висновок, в якому зазначила, що основною  стороною винною у Іловайському котлі є Російська Федерація, а  також виявлені «Окремі помилки керівництва АТО під час планування та проведення військових операцій». При цьому у звіті Генпрокуратури зазначається, що помилки «не перебувають у прямому причинно-наслідковому зв’язку з настанням тяжких наслідків – загибелі українських військових та втрати озброєння і військової техніки».

Натомість, уважно прочитавши звіт ТСК, проаналізувавши всі оточення українських захисників в 2014 — 2015 роках, можна стверджувати, що винні генерали, які під час активних бойових дій були неспроможні прийняти необхідні рішення. І в першу чергу це стосується керівника Генштабу — Муженко. І після Іловайського оточення українські захисники так само потрапили у котел Дебальцеве.  А скільки ви знаєте оточень, в які потрапив ворог?

Війна триває, і які рішення приймуть українські генерали, якщо знов почнуться активні бойові дії на Сході? І чи буде керівництво Генштабу діяти, чи знов буде чекати? Справу Іловайського оточення, збиття ІЛ- 76, Дебальцевський котел — об’єднує бездіяльність українських генералів. Але найголовніше питання: що є причиною бездіяльності? Неспроможність командувати у бойових умовах чи домовленість з ворогом?

Лихобабіна Ольга

 


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *